Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

на свій зріст, Щириці доводилося дерти голову і мало не підстрибувати, як півневі до соняшника, щоб гаразд роздивитися закарлючку Маркового підпису. Невідоме лякає навіть таких типів, як оця Ремонтна Свинка. За своєю паскудною звичкою вручати під розписку всі так звані історичні рішення парторганізації героям і жертвам, Щириця мав з собою великий гросбух, і я простягнув руку:

— Вже встигли накатати на мене? Треба розписатися? Давайте!

— Ні, ні,— злякався Щириця, ховаючи гросбух за спину. — Я ж сказав, що, враховуючи весь наш позитив, ми, так би мовити, чепурненько обмежилися усним зауваженням… Серйозним і навіть строгим, але тільки усним, щоб усе гарненько…

— А цей літопис наших гріхів у ваших руках?

— Не важить, не важить. Прихопив для поглибленої роботи у себе вдома… Для громадської роботи я доточую й своєї ночі…

— Ну, вже коли ви завітали до нас з Оксаною, то по чарці на наше новосілля?

— Вітаю від імені й за дорученням, але ви ж знаєте, що я не п’ю з ідейних міркувань і по причині виразки шлунку.

— П’єте без свідків? Ну, коли вийдете з підпілля, то беріть мене першим свідком.

— Товаришу Сміян, як вам не соромно?

— Після всього, що зі мною витворяли такі товаришочки, як оце ви, мені вже нічого соромитися.

Щириця задкував до дверей, бурмотів:

— Який же гарненький плакатик! Це ж швиденько для нашої наочної агітації і політзаняття на тему…

— Я добрий, — засміявся я, — дозволяю!

Оксана провела Щирицю аж надвір, впевнилася, що всі двері за ним щільно зачинені, сплеснула руками:

— Ой, лихо! Що це за чоловік?

— Ти ще таких не зустрічала? Солдат революції. Рядовий великої партії і т. д.

— У нього зміїні очі.

— Ну, в очі я йому не зазирав, бо Щириця не баришня, а що він гад, то це видно й здалеку. До того ж гад намилений, голими руками не візьмеш. Та чорт за ним, з цим курдупеликом! Не будемо псувати собі першого нашого дня в половецькім степу!

Дерева й люди ростуть уночі. А вдень вони трудяться, радіють і страждають. Ми росли тої ночі, як райські дерева, ми спліталися, зростали, виростали до самого неба, вростали в степ, у материк, у всю земну кулю. Хвала жінці, яка вміє зробити так, щоб чоловік забув про все на світі! А про що думає вона в такі хвилини?

Я лоскотав губами ніжне Оксанине вухо.

— Про що ти думаєш, мала?

— А ні про що!

— Все ж таки про щось думаєш?

— Щоб тобі було гарно.

— А про себе?

— Про себе — нічого.

— І ніколи?

— Хіба я знаю? В жінок воно само думається… Може, не там, де в чоловіків…

— Де ж саме? Скажи!

— Безсовісний!

— Тоді хоч покажи.

— Як тобі не соромно!..

Ох, які ж ми були ще молоді! На цілі тисячі років молодші за Клару Цеткін, яка вигадала міжнародний жіночий день восьмого березня, і за Інститут марксизму-ленінізму, який, друкуючи в повному зібранні творів Леніна листи вождя світового пролетаріату до дружини московського фабриканта Інеси Арманд, безжальною рукою викидав усі сторінки, наповнені чулістю й ніжністю, сухо зазначаючи в примітках: «наступна сторінка листа втрачена»; і за тракторну бригаду Паші Ангеліної, дівчата якої, коли вірити газетам, проміняли чоловіків на трактори, а любов — на успішне виконання планів і завдань п’ятирічки…

Найголовніше ж: ми були молодші за всі газети Радянського Союзу, хоч газети живуть, як метелики, всього лиш один день і вмирають завжди молодими, і, може, наймолодшими з усього сущого і вигаданого людьми, та ми з Оксаною були молодшими навіть за газети, починаючи від районного «Комуністичного степу» і до ленінської «Правды».

А газет у нас навіть в голодні роки виходило стільки, що ними можна було б застелити всі поля.

Благословенний місяць серпень! Він не кінчався для нас з Оксаною, і літо не кінчалося. Заколисуючи нічними виспівами цикад теплий степ, воно не пускало його в холодну осінь, червоним жаром горіло в нашій крові, і ми забували про все на світі, знали тільки власну пристрасть і жагу, знали, що ми діти Чумацького шляху, що ми селяни, селяни, селяни, і хай сидить у Індії Рабіндранат Тагор, у Кремлі Сталін, а за океаном Трумен, а для нас все визначається незримими підземними силами, від яких залежить усе на світі, які дають життя всьому сущому, недаремно ж колись селяни виходили у весняні поля на перше тепло, зодягаючись у все святкове, але босі. Первісна чистота підземних сил, їхня незбагненність були велінням і запорукою природної селянської сором’язливості й цноти. Селяни берегли цноту темно, безладно, несвідомо, як саму землю, а тоді любили так само темно, відчаєно, в тяжкій радості. І не боялися розтратити свої сили, бо вірили в їхню невичерпність, що нагадує невичерпність уміло викопаної криниці.

Чорна земля українських степів, і життя на ній виграє такими несамовитими барвами, що рве душу до самого бога небесного, і щасливий, хто зміг впустити ті барви в свою душу:

Вже червоніють помідори,

І ходить осінь по траві.

Яке ще там у біса горе,

Коли серця наші живі?

З тим розжареним, мов куля небесна, серпнем ми дожили з Оксаною до самої зими нового, 1952 року, нам і зима видавалася літом, в своєму щасті ми були добрі й щедрі, я з своїм дипломом ученого агронома замахувався мало не на те, щоб нагодувати весь світ, в Оксани наміри були набагато скромніші: нагодувати людською їжею бодай агростанцію.

Коли я повів Оксану до нашого «закладу громадського харчування», вона вжахнулася від самого видовища фірменної страви баби Векли — рубаного шніцеля з макаронами. Шніцель зовсім неїстівний і тяжкий, як ручна граната, макарони — ніби порох для гаубиць, війна вже он коли закінчилася, а тут не харчі, а боєприпаси, якими людей заряджають для битви за комунізм.

Оксана все перевернула в їдальні догори дном. Бабу Веклу не було куди діти, бо на агростанції панував залізний закон збереження енергії, речовин і людей, з цієї замкненої системи ніщо не випадало і могло хіба що переміщуватися в самій системі. Тому баба Векла лишилася в їдальні, але з умовою: назавжди забути про рубаний шніцель з макаронами.

— Та хіба ж то я сама? — била себе по широких стегнах баба Векла. — Чи я б ото додумалася шаткувати м’ясо? Так товариш же Щириця прийшов, глянув і звелів. А директор Паталашка затвердив: щоб отак і отак, без відходів і з найвищою поживністю…

Як досвідчений адміністратор, Паталашка не віддав їдальні Оксані так просто, а з