Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Він викладає у нашому університеті. Особа з не дуже доброю репутацією. Хоча зараз це, мабуть, і на краще.

— Що не так із репутацією?

— За царя його арештовували. Він написав якусь книжку, її заборонили, а самого професора арештували.

— Книжку? Бунтівницьку?

— Та в тому і річ, що ні. Просто якусь дикувату. Про чудовиськ.

— Себто? — здивувався я.

— Ну, він склав цілу енциклопедію чудовиськ, які начебто мешкають у Малоросії. — Йоганнсен подивився на мене й дуже здивувався, бо я анітрохи не здивувався. — Чудовиська! — повторив він.

— Чудовиська. — кивнув я.

— Вас це не дивує?

— А мусило б?

— Чудовиська! Ви розумієте? Професор університету пише енциклопедію про чудовиськ!— Йоганнсен підняв руку з витягнутим вказівним пальцем до стелі.

— Та є професори, які про черваків пишуть чи жаб.

— Але ж чудовиська — це маячня! Маячня!

— Та як сказати, — знизав я плечима, бо всяке в житті бачив.

— Господи, та невже ви в них вірите? Ну, нехай Мишко, який начитався дешевих історій про Івана Карповича Підіпригору, де і вовкулаки, і живі мерці, і, прости, Господи, дракони, і бронепалець, яким можна скинути з рейок паровоз! Але ж ви — доросла людина!

Не став я розповідати, що доросла то доросла, але очам своїм вірю.

— То цей професор не казав, чому бароном зацікавився?

— Не казав. І я з ним не дуже говорити хотів. Ну, він така, знаєте, неприємна людина. Свого часу з родини пішов, залишив дружину з сином заради якоїсь хористки, а та його обібрала й кинула. Він деякий час ледь не старцював. Його і з університету вигнали. А ось тепер повернули. Бо ж він — жертва переслідувань, борець, як виявилося, з царизмом. Не просто на посаду взяли, а ще й кафедру запропонували очолити, яку під нього відкрили. І енциклопедію він свою видавати зібрався, бентежити незміцнілі уми отими побрехеньками про чудовиськ. Куди котиться світ?

— Цього я не знаю. Але дуже вдячний вам за допомогу. — Я підвівся. — А ще чутки якісь поширювалися про велетня...

Йоганнсен нервово зареготав.

— Слухайте, це не до мене, це до казкарів або до Бар-Кончалаби.

— Кажуть, у барона живе в підвалах велетень.

— Люди багато дурниць поширюють. І що?

— Але...

— Я не хочу про це говорити.

— А не знаєте, удруге барон фон Шпіл одружився чи живе одинаком? — спитав я, лише щоб не закінчувати розмову велетнем.

— Та куди там уже одружуватися! — здивувався Йоганнсен, а потім почервонів, наче сказав щось зайве.

— А чому ні? — спитав я різко, наче рибу підсік.

— Та я не хочу поширювати плітки...

— Розповідайте, з мене жодна плітка не вийде.

— Ну, кажуть... Ні, я не хочу про це говорити, вибачте, ні! — сказав Йоганнсен. Я спитав у нього, як знайти професора, ще раз подякував і пішов. Уже біля виходу мене перестрів Югурта.

— А я десь вас бачив. У мене дуже добра пам’ять на обличчя!

— Це добре, Югурто.

— Як вам моє ім’я?

— Ім’я як ім’я.

— Хочете сказати, що зустрічали багато Югурт?

— Югурт — ні, але от знаю одного прикажчика, якого звуть Поліфем. — Як?

— Поліфем, Поліфем Степанович Завірюха. Тямущий мужик. Щоправда, одноокий.

— Як одноокий? — ошелешено спитав Югурта.

— Ну, от у людей два ока, а у Поліфема Степановича — одне. Але краще, ніж у деяких два. Він вівцями займався.

— Вівцями? — Югурта дивувався далі, хоча здавалося, що далі немає куди.

— Вівцями. У нас же степ, цілі череди ходять. Ото Поліфем Степанович своїм оком подивиться і одразу скаже, чи вгодована вівця, чи добра на ній вовна. Талант! Ну, а як треба, то й помацає, бо ж буває, що виглядають добре, а тушки так собі.

— Поліфем? Одноокий? Вівцями займається? Може, ще і в печері живе?

— Ну, ви таке скажете — в печері! Ми, може, і в провінції живемо, але не дикуни якісь! У Поліфема Степановича хата добротна, під залізним дахом!

— А око в нього на лобі? — спитав украй розгублений Югурта.

— Та хіба може бути око на лобі? Ні, на місці око. А другого немає. Кажуть, розпеченим дрючком у бійці штрикнули бідолаху. Пройдисвіти хотіли з вівцями надурити, та тільки Поліфема Степановича не надуриш. Ну, бувайте, пане Югурто.

З тим пішов, зупинив візника й поїхав до університету.

Там спитав у двірника про професора