Читати книгу - "І будуть люди"

недожитих ще днів.

Отак і помер дід Хлипавка легкою смертю, і ми проведемо його в останню дорогу. До найглухішого закутка на містечковому кладовищі, де з давніх-давен ховають жебраків, бродяг та арештантів. До наспіх викопаної могили.

Кинемо донизу жменю глини: «Земля вам, діду, пухом!» Постоїмо, схиливши голови, над безмовним горбиком та підемо геть потихеньку, думаючи вже не про діда Хлипавку, а про ту людину, до якої дід ніс чисте серце, велику надію, гарячу молитву за весь свій народ, а вона безжально відштовхнула його од себе. Думатимемо про жахні злочини, які вона зробила і зробить, про ріки крові, океани страждань, якими вона затопить підвладну їй землю, і про те, що вона, та людина, слава Богу, не вічна, а вічний народ, до якого вона приссалася. Що настане час — і смерть зітне розбухлий од чорної крові бридкий колосок та й відштовхне, гидуючи, ногою од себе...

Отут ми й зупинимось та й запитаємо прялі, яка суче нитки людських доль:

— І ця людина уникне кари? Сховається од страшних своїх злочинів у могилу?

І подумаєм одразу ж про Бога.

Що коли його немає, то треба вигадати, аби ота людина не уникла суду.

Хай зійде Бог на небесний свій трон та й вислуха діда Хлипавку.

— Як же я його судитиму, як він іще не помер?

— А я, Боже, пожду.

— Ну, жди, живи поки що в раю.

Живе дід в раю — знудьгувавсь без роботи. Пішов знову до Бога.

— Дай мені, Боже, роботу, бо я занудився до краю.

— Яку ж тобі роботу дати?

— Дай мені, Боже, плуга й борону, коня чи пару волів, косу, граблі та ще й ціпа. Та виділи клапоть землі.

І дав Бог дідові Хлипавці все, що він просив. І сіяв та жав дід Хлипавка, аж поки не помер Сталін. А як Сталін помер, то покликав їх обох до себе Всевишній та й поставив їх перед собою: діда Хлипавку по праву руку, Сталіна — по ліву.

І стоятиме Сталін, чорний од злочинів, і хлюпотітиме під ним кров невинно погублених людей.

Дід же Хлипавка буде тихий та лагідний навіть у гніві своєму. Не вимагатиме — тільки проситиме:

— Розсуди нас, Боже. Як присудиш, так хай і буде.

І запита його Бог:

— У чому ти звинувачуєш цього чоловіка?

— Він хотів знищити весь мій народ.

І затупоче Сталін люто ногами, розбризкуючи кров на всі боки:

— Брешеш! Я день і ніч дбав про щастя свого народу! Берія! Берія!

Але дід Хлипавка навіть не гляне на нього.

— Чим ти ствердиш страшне своє звинувачення? — запита тоді Бог.

— Поклич, Боже, свідків.

Гукне тоді Всевишній ангелів, накаже привести дідових свідків.

Ввійдуть чоловіки й жінки, померлі од голоду в розквіті сил, — страшно буде дивитись на тих жінок і чоловіків.

І буде їх тисяча тисяч.

Зайдуть матері з немовлятами на опухлих руках, і немовлята тягтимуться мертвими ротиками до всохлих грудей, де не буде й краплини молока, — страшно буде дивитись на тих немовлят і матерів.

І буде їх тисяча тисяч.

Стануть перед Богом похилі віком люди, перемішані, переплутані руками й ногами, ще й облиті вапном, — страшно буде дивитись на тих похилих віком людей.

І буде їх тисяча тисяч.

І люди, замучені, закатовані по тюрмах та таборах, стануть перед Всевишнім суддею.

І, побачивши їх, жахнеться Бог, затулить очі руками:

— Виведіть геть, я не можу дивитись на них!

Отоді й підступить до нього дід Хлипавка:

— Не заплющуй, Господи, очі: ти ж Бог, а не людина! Ти ж сам нас учиш у Святому письмі: хто проходить мимо злочину, той сам стає злочинцем. Хто подасть руку бандитові, той сам стає бандитом. А хто ж нас розсудить, якщо ти одвернешся од нас?

Тоді відірве Бог руки від очей, запитає болісно свідків:

— Хто вас, люди, умертвив? Хто вас замучив?

І вони всі до одного повернуться в бік Сталіна.

— Що ж ти скажеш тепер? — спита Сталіна Бог. І мовчатиме Сталін.

Тоді повернеться Всевишній до діда Хлипавки:

— Дозволяю тобі, чоловіче, призначити кару оцьому нелюдові.

І відповість дід Хлипавка:

— Не я його родив, не мені його й судити. Сам покарай його, Боже.

І важко задумається Бог. І скаже по довгому роздумові:

— Простіть мене, люди, бо я вам не суддя: нема в світі кари, що зрівнялася б із страшними злочинами цього чоловіка!

Достигали хліба.

Дух багатого врожаю важко плив над землею, виповнював її ввігнуту чашу, переливавсь через вінця. Ситою позолотою лягав на одклепані коси, на жатки, на підводи і гарби, на коней і на людей, на чубаті снопи, що складались у копи, в полукіпки, піднімалися горами у гостроверхих стогах. Золотив і тремтячі руки, які побожно брали перший сніп та й подавали його до барабана.

З голодної руїни уставали села, відроджувалися, як фенікси із попелу. І вже оживали навіки, здавалося, завмерлі вітряки, вимахували крилами, як добрі птахи, що вчепилися весело в землю та й намагаються піднести її до небес. І крутилися розпечатані жорна, і сипалось борошно, розтікалося весняними струмками по дворах, по хатах. А там уже наготовлені діжі, а там уже засукані рукава, а там уже затоплені печі. І хоч діжі розсохлися — не біда, було б що до них сипати! І хоч руки одвикли — не страшно, було б що місити! Виймати шматки пругкого тіста, виплескувати в білі кулі, та на лопату, та в піч.

А тепер тихо: ходіть і не гупайте, замріть і не дихайте! Стихніть усі, замріть у радісному чеканні, бо твориться чудо з чудес!

А потім вийматимуться із печей перші паляниці і важко буде сказати, од чого розливатиметься таке сяйво по хаті: од неохололих золотистих хлібин чи від очей матерів та жінок.

Минув голод, згинув, як жахний сон, і вже потроху-потроху забувається, як виглядають діти з висохлими на трісочки руками й ногами, якими страшними можуть бути дорослі, налиті важкою мертвою водою. Забуваються гарби, натовчені трупами, широкі братські могили, политі вапном, і отой стогін до неба, що ним з дня у день, з місяця в місяць спливала українська земля. Забувається настільки, що мільйони людей називатимуть щиро батьком призвідцю страшного голоду того, людину у завжди військовій шинелі, так наче вона, та людина, збиралася весь час воювати з власним народом.

Носитимуть його портрети, славитимуть його у піснях, даватимуть його ім’я своїм синам, і тисячі Йосипків ростимуть та підростатимуть, щоб стати з роками дорослими Йосипами.

А коли він помре, збігатимуться з усіх усюд, роздираючи груди риданням, душитимуться, щоб дістати хоч пелюстку, хоч листочок з вінків, що ними буде завалений його катафалк. Вінками, а не камінням...

Тані теж минуле лихоліття здається страшним сном. Та й пощо його згадувати? Краще викреслити із пам’яті, дихати оцим ситим духом, радіти веселим видом людей, і отак іти рівною степовою дорогою, з вузликом у руці. Не поспішаючи йти, бо вихопилася ж рано-вранці, а попереду — цілісінький день.

Верталась од мами.

Мама стала зовсім маленька, вся