Читати книгу - "Святослав"

– Господи, помилуй! – вирвалось у Малуші. – Господи, сподоби! Сподоби, господи!

– І хрест сотвори! Твори, твори хрест! – владно, схопивши кістлявими пальцями руку Малуші, наказувала жінка. – Твори хрест!

– Господи, сподоби! – промовила Малуша і перехрестилась.

– От тобі й стало легше. Адже легше, легше?

– Легше, – відповіла Малуша, витираючи сльозу.

– То ходімо туди… – схопила жінка Малушу за руку. – Ходімо!

І Малуша відчула, що не може їй противитись, пішла за нею. Без цієї жінки Малуша, либонь, не потрапила б до церкви. На порозі церкви, в глибині якої горіли свічки перед намальованими на дереві дивними образами, стояло багато чоловіків і жінок, а деякі схилились на колінах, – на порозі церкви Малушу зустріли два бородатих чоловіки. Вони перегородили шлях грубими ціпками.

Жінка, що тягла за собою Малушу, зупинилась, наблизившись до бородачів, розкрила пазуху, де на мотузочку висів блискучий хрестик.

– Іди, сестро, – промовив один бородач жінці. – А це хто? – подивився він на Малушу.

– Оглашенна[180], – відповіла жінка.

Але марно запитував цей бородатий чоловік, бо інший, що стояв з другого боку дверей, одвів свій ціпок і дав Малуші дорогу.

Вона здригнулась. Щось надзвичайно знайоме було в обличчі цієї людини, на яке падав відсвіт свічок у церкві.

Оцей високий, перетятий шрамом лоб, очі, уста… Обличчя, правда, колись було не таким. Очі згасли, сивина посікла волосся, вуси й бороду, і уста були не ті. Але вона знала це раніше, знала людину…

– Тур, – ледь прошепотіла Малуша.

Хто знає, може, почув він це слово, може, просто зрозумів, що вона його пізнала. Але Тур схилив свою голову, одвів ціпок, промовив:

– Іди й ти, Малко!

І Малуша з легким серцем переступила поріг, зайшла до церкви.

У церкві Іллі над ручаєм молились християни. Вони прийшли туди потай, бо в Києві, де на Горі перед Перуном цілий день горів вогонь, а внизу на Подолі увесь час клали жертви перед Волосом, ходити християнам до своєї церкви й молитись там було небезпечно.

Коли закінчилась служба, жінка підвела Малушу до священика Григорія й залишила їх.

– Дочко, – сказав священик, – я бачу, як тобі важко, знаю, як багато ти пережила, знаю, ти думаєш, що тобі вже й жити не варто. Адже так?

– Так, отче, – відповіла Малуша, – жити вже не варто…

– Бідна, заблукана душа, – співчутливо промовив священик. – Як жорстоко ти помиляєшся. Що твоє горе перед тим горем, яке довелося пережити Христу? Що твої муки перед тими, які переніс він? Навіщо ти думаєш про бренність життя, коли воно вічне?

– Вічне життя, – повторила Малуша, не розуміючи, про що говорить священик.

– Так, дочко, вічне життя! – владно сказав він. – Слухай! Багато людей живе на світі, але що їхнє життя? Усі ми живемо під богом, з його божої волі. Бог воліє дати одному багатство – золото й срібло, худобу й жито, іншому він не дав нічого – на те його божа воля. Різними він також робить і людей – одного князем, другого воїном, третього смердом, рабом. І на це його божа воля…

Це вже знала Малуша. Новим було лише те, що все на землі робиться з волі бога.

Коли ж священик заговорив далі, то це було те, чого досі не знала Малуша.

– Але що багатство, золото, срібло, що таке князь і що смерд, якщо все це може знищити іскра вогняна і коли всі на світі – і князі, і смерди – помирають? О, суєта суєт світу! Чого вартий князь і смерд його, коли приходить смерть і вони обоє поруч лягають у землю. Перед смертю всі люди рівні, смерть усіх рівняє – така воля божа, такий наш земний кінець.

Священик показав на ікону – суворий лик.

– І бог Христос, – говорив він, – прийшов на землю… Він народився тут, на землі, від такої простої жінки, раби божої Марії, як і ти, і ця жінка Марія сподобилась того, про що не могла й мріяти, – стала матір’ю бога, василевса…

Якби священик знав, яку бурю викликав він цими словами в душі Малуші! Мати бога, Христа, василевса, а хіба не таке ж життя в неї, у матері князя Володимира?

– І, зійшовши на землю, – вів священик, – син матері божої Марії, Христос, став сіяти скрізь своє слово, говорив людям, слугам своїм, про бренність життя на землі