Читати книгу - "Чорний дім"

152
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 208 209 210 ... 212
Перейти на сторінку:
і Сонні. Дивіться туди! Херп Роупер, що зазвичай стриже Джека, стоїть поруч із Буком Евізом, який доставляє пошту. Стільки всіх тих, кого ми знаємо і з якими маємо попрощатися у зовсім не щасливий момент. У першому ряду Венделл Ґрін підстрибує, як курка на гарячій пательні (бозна як він потрапив в огороджену зону, хоча він з Ла-Рів’єр, а вона — для жителів Френч Лендінґа, але він там), фотографує. Двічі він врізається в Елвену Мортон, економку Генрі. Коли він робить це втретє, вона добряче дає йому по голові. Венделл того майже не помічає. Його голові перепадало і більше під час розслідування справи Рибака. Трохи осторонь ми бачимо того, кого, можливо, могли б впізнати, а можливо, і ні. Поважний темношкірий джентльмен у темних окулярах. Він трохи схожий на старого співака блюзу. Також він трохи схожий на кіноактора на ім’я Вуді Строуд.

Оплески вибухають і вибухають. Люди схвально вигукують. Підкидають в повітря капелюхи, які підхоплює легкий літній вітерець. Те, як їх приймають, — це диво. Їх вітають, тим самим підтверджуючи, навіть приймаючи тих (диво) дітей, яких, подейкують, тримали в сексуальному рабстві, певним чином, пов’язаному з інтернетом. (Чи не погодитесь ви, що всі ці дивні речі пов’язані якимось чином з Інтернетом?) І також, звичайно, вони аплодують, тому що жахіття закінчилося. Страховисько мертве на своєму власному задньому дворі біля підніжжя прозаїчного, тепер уже зруйнованого алюмінієвого стовпа-сушарки для білизни, і вони знову в безпеці.

О, як гучно звучать оплески протягом останніх моментів життя Джека Сойєра на планеті Земля! Птахи стрепенулися на березі річки і, здійнявши крик, піднялись у небо в пошуках тихих околиць. На самій річці вантажне судно відповідає на оплески — чи, можливо, приєднується до них, — сколихнувши повітря гудком знову і знову. Інші кораблі підтримують цю ідею і приєднуються до какофонії.

Джек, не задумуючись, що робить, лівою рукою бере праву руку Дока, а правою — ліву руку Дейла. Дейл бере за руку Шнобеля — і Банда Сойєра підводять разом руки, повернувшись обличчям до натовпу.

Це, звичайно, зводить натовп з розуму. Якби не те, що станеться в наступний момент, то це було б фото десятиліття, а можливо, й століття. Вони стоять там з тріумфом, живі символи перемоги, взявшись за руки, простягають їх у небо, натовп аплодує, відеокамери знімають, «Нікони» блимають, і в цей момент починає діяти жінка в третьому ряду. Це ще одна особа, яку ми знаємо, але нам знадобились секунда чи дві, щоб упізнати її, оскільки вона аж ніяк не була причетна до того, що відбувалось. Вона була… можна сказати, у засідці. Двісті передніх місць розігрувались в лотерею у Френч Лендінґу, яку проводили Деббі Андерсон, Пем Стівенс і Діт Джесперсон. Цій жінці дісталось місце під номером 199. Кілька людей відсахуються від неї, коли вона проходить повз них, хоча, шаленіючи від щастя, вони не сильно переймаються нею, цією блідою жінкою з пасмами волосся солом’яного кольору, що прилипло до її щік, із запахом поту, безсоння і горілки. Вона тримає маленьку сумочку. Сумочка відкрита. Вона засовує в неї руку. І ми, живучи у другій половині двадцятого століття, ставши свідками десятків убивств і замахів, завдяки диво-телебаченню знаємо достоту, за чим тягнеться туди її рука. Нам хочеться закричати, попередити чотирьох чоловіків, які стоять, взявшись за руки і здійнявши їх до неба, але все, що ми можемо, — це спостерігати.

Лише темношкірий чоловік дивиться, що відбувається. Він повертається і починає йти, знаючи, що вона, ймовірно, випередить його, що він, мабуть, запізниться.

«Ні, — думає Спіді Паркер. — Це не може так закінчитись, не може».

— Джеку, падай! — кричить він, але його ніхто не чує через плескання, вигуки і дикі вітання.

Натовп, неначе навмисно, похитуючись перед ним туди-сюди, блокує йому прохід, куди б він не намагався пройти. Якусь мить Венделл Ґрін, досі здригаючись, як людина в конвульсіях під час епілептичного нападу, загороджує шлях убивці. Вона відштовхує його вбік з божевільною силою. Чому б ні?

Вона і є божевільна.

— Друзі… — Дейл тримає мікрофон біля самого рота, і колонки, прикріплені до найближчих дерев, жалібно виють. Він стоїть з досі підведеними руками, правицею тримаючи руку Джека, лівицею — Шнобеля. На його обличчі з’являється невеличка вражена посмішка.

— Дякую, друзі, ми дуже вдячні за підтримку, але якщо ви заспокоїтесь…

У цей момент Джек бачить її. Він одразу її впізнає, хоча не зустрічався з нею дуже давно, роки. Звичайно, адже вона плюнула йому в обличчя того дня, коли він залишив будівлю суду в Лос-Анджелесі. Плюнула і назвала покидьком, «припирайлом до стіни». «З того часу вона схудла фунтів на п’ятдесят, — думає Джек. — Можливо, й більше». Тоді він бачить руку в сумочці і ще до того, як вона її витягує, розуміє, що відбувається. Найгірше те, що він нічого не може вдіяти. Док і Дейл тримають його руки намертво. Він глибоко вдихає і кричить, як його вчили робити в таких ситуаціях — «Пістолет!» — але Дейл Ґілбертсон не чує, що він каже, і лише киває, неначе відповідає: «Так, це весело». За нею Спіді Паркер розштовхує аплодуючий веселий натовп. Було б чудово, якби він використав якийсь хороший магічний трюк — але ні. Спіді Паркер, відомий на Територіях як Паркус, просто пробиває собі шлях між рядами, в той час як жінка стоїть під платформою і витягує пістолет. Це старий «Бульдог» 32 калібру, обмотаний чорною кухонною стрічкою, і у Джека є лише з півсекунди, щоб подумати, що, можливо, він розсиплеться в неї в руці.

— Пістолет! — кричить знову Джек, і Док Амберсон чує його і бачить навіжену жінку, яка присіла просто перед ними.

— О Боже, — каже Док.

— Ванда, ні! — кричить Джек.

Док відпускає його ліву руку (Дейл досі тримає правицю підведеною в літнє повітря), і Джек простягає її перед себе, як регулювальник вуличного руху. Перша куля Ванди Кіндерлінґ влучає просто в долоню, тоді вона цілиться ще, і куля наскрізь пролітає крізь його ліве плече.

Ванда говорить до нього. Надто багато шуму, щоб Джек міг її почути, але він знає, що вона каже: «Ось, тримай, сучий ти сину, припирач до стінки… Торні передає тобі вітання».

Решту п’ять куль вона відправляє Джеку Сойєру в груди і горло.

Ніхто не чує нечутні клацання, які видає «Бульдог» 32 калібру Ванди, ніхто — через плескання і

1 ... 208 209 210 ... 212
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний дім», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорний дім"