Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

сільські райкоми звалися райпарткомами, займали в райцентрах скромні глиняні будиночки, сиділи там тихо, непомітно, ні влади, ні навіть якогось впливу на села не мали ніякого, володарювали там райвиконкоми, райземвідділи, землевпорядники, фінагенти. А після колективізації мовби сталося виверження якогось політичного вулкана, райпарткоми перейменовано в райкоми, там одразу побільшало людей, а найголовніше: об’явився всьому населенню району той, кого звали Перший і хто перебирав до своїх рук всю владу — найбільшу і найменшу — і ставав абсолютним повелителем, ніби маленький королик в карликовому королівстві.

Секретарі, як і товариш Стуконіг, що зласкавився скуштувати Оксаниних пиріжків, завжди чомусь були дрібненькі, і не так тілом, як душею, з усього видати, ота вища сила, яка добирала їх, була зацікавлена саме в таких людях, щоб менше було з ними клопоту, бо відомо ж, що дрібна душа нездатна ні на обурення, ні на непокору, а про бунт то вже нічого й казати. Головне заняття всіх секретарів сільських райкомів було сидіти біля телефона, слухати вказівки згори, передавати їх уже, сказати б, у власному емоційному забарвленні «на низи», збирати по телефону хліб, доїти (теж по телефону) корів, копати (таки ж по телефону!) буряки, збирати з допомогою всесильної телефонної трубки м’ясо, яйця, вовну, — і все це лише для того, щоб виконувати так звані поставки, тобто методично, неухильно, затято заганяти в могилу селян, колгоспи і взагалі все наше сільське господарство. Мало не щороку на пленумах ЦК приймалися історичні рішення про нове подальше піднесення сільського господарства, але всі вони не йшли далі кабінетів секретарів сільських райкомів партії, це була кінцева зупинка, тупик, вседержавний могильник всіх щонайкращих намірів і найрайдужніших планів, бо секретарі знали твердо: не в рішеннях про фантастичне піднесення сила, а сила — в поставках і в своєчасному їхньому виконанні. Сказав вождь: дамо улюбленій державі сім-вісім мільярдів пудів хліба — дай його навіть тоді, коли він не виріс, коли доведеться гребти зерно з землею, коли й сам ладен сісти на заготзернівські ваги! Виконати поставки, а після нас хоч трава не рости!

Коли людина живе таким однобоким життям і доведена фактично до моральної деградації, до цілковитого розумового зубожіння, то який же рівень мислення вона може виказувати? Тільки нульовий. Абсолютна порожнеча в голові і в душі. Тому й відзначався товариш Стуконіг маломовністю, бо в порожнечі не можуть народжуватися навіть пусті слова, для Щириці ж і Паталашки в цій маломовності зосереджувалася вся солідність товариша Стуконога, його загадковість і номенклатурність.

— Хто ж переманив? — спитав згодом, коли вже всі й забули, про що була мова, товариш Стуконіг.

Щириця сидів з напіввідтуленим ротом, щоб негайно відповідати на щонайменше зауваження партійного начальства, але тут йому ніби заціпило, він тільки ще дужче відтулив рота, ви баламутив очі, їв ними керівництво і… мовчав. Виручив його Паталашка.

— Є в нас тут ростучий науковий працівник Сміян, — сказав він. — Герой війни, хлоп’яга хоч куди! От він, значить, і того…

Товариш Стуконіг зиркнув на Щирицю: чому ж мовчиш і не доповідаєш про такі кадри?

— Сміян у партії не перебуває! — похопився Щириця.

— Партизувати! — звелів товариш Стуконіг.

— Неможливо! Виключений з партії за вейсманізм-морганізм.

— А-а, — сказав товариш Стуконіг, — з вейсманістами нам не по дорозі. А пиріжки у вас справді… Де цей ваш шеф-повар?

Оксані Щириця перед тим звелів: «На очі не показуватися, але стояти тут на підхваті!» Вона й стояла і слухала всю ту комедію. Коли з’явилася перед товаришем Стуконогом і попливли перед ним її довгі очі, маленький чоловічок, якому належали в районі всі люди, землі, будівлі, корови, свині, кури і навіть повітряний простір, зненацька збагнув, що ця жінка йому не належить, і спершу здивувався й обурився, а тоді вчасно згадав про загрозу морального розкладу і про суворість партії, владним жестом відігнав од себе спокусливе видіння, милостиво кивнув Оксані і проронив півголосом:

— Хвалю.

А тоді ще тихше до Паталашки:

— Треба заохотити.

— Заохотимо! — напускаючи в живіт повітря, запевнив Паталашка. — Я вже думав про це, товаришу Стуконіг.

Паталашка знав свою справу. Коли держава не довіряє своїм громадянам, затверджуючи навіть посаду двірника мало не в самому Кремлі, громадянам не лишається нічого іншого, як обдурювати державу щодня й щогодини. У штатному розкладі для агростанції ніякого шеф-повара, звісно ж, не було, бо це ж не столичний ресторан і не санаторій для відповідальних працівників. Оксану можна було зачислити тільки на місце баби Векли, тобто звести все її високе мистецтво до топіння плитки, миття каструль і варіння того, що тут варилося досі. Паталашка, як досвідчений, битий-перебитий адміністратор, розумів, що йому до рук потрапив скарб і треба зробити все, щоб той скарб утримати. Паталашка любив розповідати історію про єврейського хлопця Йосю з Одеси. В Одесі по Дерибасівській, Рішельєвській чи по Градоначальницькому спуску, — хіба тепер згадаєш? — блукав багатий заморський негоціант (а може, й аристократ!), заходив до ювелірних крамниць, показував ювелірам великий діамант і питав, хто б міг розколоти його на три рівні частини. Ясна річ, ніхто з ювелірів на таке не міг погодитися. Діамант — камінь неймовірної ціни, з ним слід поводитися надзвичайно обережно, він неймовірно твердий (найтвердіший з усього сущого!), але й крихкий, і не знати, як поведе себе, коли його спробують, для прикладу, як того хоче шановний добродій, розколоти на кілька шматків. Може, одержимо не три чи там скільки шматків, а купку діамантового дріб’язку? Вам цього хочеться, шановний? Одним словом, ніхто не наважувався, негоціант був у відчаї, але тут до нього підійшов хасид у чорному крислатому капелюсі, відвів убік, щоб ніхто не почув, і тихо спитав:

— Ви таки хочете розбити свій камінь?

— Для мене це питання життя і смерті! — вигукнув негоціант.

— Ну, так не терзайте тут своїх нервів, поїдьте на Молдаванку, знайдіть там крамничку старого Хаскеля і покажіть йому свою вещ.

Негоціант поїхав на Молдаванку, довго шукав там ювеліра Хаскеля, всі, кого він питав, демонстрували йому класично-одеське знизування плечима і тільки завдяки прославленій одеській делікатності не брали на глум, а чемно пояснювали, що ніякого ювеліра Хаскеля на Молдаванці ніколи не було, немає і не передбачається в найближчому майбутті. Чи взагалі можливий Хаскель? Чом би й ні? Ось проїдьте прямо, тоді заверніть трохи правіше, а там трохи лівіше, тоді можна ще поїхати прямо, а можна провулками й навпростець, вам там люди скажуть, і ви матимете Хаскеля, який торгує примусами, цинковими відрами, цинковими тазиками і цинковими виварками для білизни, бо вона в Одесі повинна бути найчистіша.

Між діамантом