Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

Жазель глянула на Оррмарина круглими очима.

- Вона жартує. - тихо промовив воїн. - Іноді жарти розряджають обстановку. Не помічала?

Нічого собі розряджають! Нічого собі жарти! Серце із грудей Жазель відчайдушно рвалося на волю. Дівчина витерла холодний піт із чола. Вона не боягуз. Але зараз їй було безперечно страшно. Дуже. Майже як від жаху Химерниць. Навіть волосся змокло. Нудота підступила до горла. Від самої думки про те, що за сусідніми деревами можуть ховатися амаліони, ставало не по собі. Жазель зітхнула. Напевно, сьогодні буде день зітхання. Дівчина посовалась у незручному сідлі, яке натерло вже всі місця. А ще воно рипіло. Моторошно. Цей скрип починав зводити з розуму. Жазель знову витерла піт з лиця.

Під ранок Ейр наказала всім зупинитися. Жазель знову зітхнула. Який із неї командир? Поки пересуваються, Ейр бере на себе командування. Якщо почнеться бійка, то знову ж вона командуватиме. Що ж вирішувала сама Жазель? Зітхання. Чергове. Чому Максуд призначив її головною? Адже вона не була нею. Будь-хто із загону в сто тисяч разів досвідченіші за неї саму. І взагалі, чому Максуд всюди бере її із собою? Дівчину знову почали долати негативні думки.

- Злазьте. Прив'яжіть коней. Чемпіоне, перевіриш коня Жазель. - Ейр перша зістрибнула з коня. - У нас є трохи крупи. Спробуємо приготувати її, поки є можливість готувати. Запаси, які можна їсти на ходу, залишимо на потім. Зрозуміло?

Жазель кивнула головою. Все логічно. Оррмарин допоміг їй злізти з коня, коли сам улаштував свого біля тонкого високого дерева. Він вийняв з кишені невелике яблучко і вклав дівчині в руку.

- Дякую. - посміхнулася Жазель.

Те, що їй зараз було потрібне. І підкріпитись, і фігуру не зіпсувати.

- Це не тобі. Йому. - кивнув молодик у бік коня клерка.

Жазель зиркнула спочатку на коня, потім на Оррмарина. Той ще раз кивнув. Не жартував.

- Дай йому сама. З рук.

Жазель округлила очі. Лізти в рот того велетенського звіра? Вона замотала головою. Оррмарин закивав у відповідь. Вона знову замотала. Воїн узяв її під лікоть і витяг її руку перед собою. М'яко підвів до коня. Дівчина заплющила очі. А, відчувши тепле дихання в руку та вологий дотик, трохи скрикнула і відсмикнула руку. Вона розплющила очі. Оррмарин хитав головою, а кінь задоволено хрумтів яблуком.

- Вони люблять частування. - сказав Оррмарин.

- Усі їх люблять. - підправила Жазель.

- Хоч по тобі цього не скажеш. - втрутилася Ейр. - Ормарине, ти знаєш, як виглядає біле бездимне дерево для багаття? Чудово. Назбирай. Я теж піду. Чемпіон! Ти залишаєшся у таборі. Естель, ти теж. Жазель, розподіли порції, миски, ложки та казанок.

Завдання отримано. Оррмарин і Ейр пішли у різні боки. Естель сіла під дерево. Вона й не думала допомагати Жазель з її турботами. Чемпіон сказав, що має зайнятися розвідкою, від табору відходити далеко не буде. Жазель стало дуже страшно, коли вони з Химерницею залишилися самі. У цьому густому лісі і так було неприємно. Але, коли більша частина групи розійшлася, то це відчуття стало набагато сильнішим.

- Вона правда анне? - запитала Химерниця.

Жазель поводила очима. Про що вона запитує? Анне Сандрін Андрекорв якось із цим пов'язана?

- Хто? - запитала дівчина, виймаючи з сумки крупу.

- Сандрін.

- А чому ти в неї сама не спитаєш? - підняла брови клерк.

- І що вона скаже? Звичайно, стверджуватиме, що так воно і є. - знизала плечима Ревіаль.

- Якщо її всі називають анне Сандрін Андрекорв, то, мабуть, так воно і є.

- Ага. Я знала одну Химерницю, яку називали Помста Ночі. Ти думаєш, що вона за неї насправді мстилася? - Естель зітхнула.

- Сандрін ніколи не брехала. Ні, брехала. І часто. Але з користю. - підняла вказівний палець Жазель, начебто цей жест виправдовував Сандрін. - Але щодо своїх заслуг вона швидше могла применшити, ніж навпаки.

Естель засміялася.

- Сандрін? Така з фіолетовими очима та такого ж кольору волоссям? Ми про одну і ту ж Химерницю говоримо? Химерниця, яка применшує свої заслуги? - Естель знову засміялася. - Треба розповісти Дезіре, посміємося разом.

Жазель звела погляд на неї. У тієї спала посмішка з лиця. Мабуть, пригадала командира по старій пам'яті. Повисла тиша. Тільки Жазель цокала посудом. З Ревіаль вони більше не говорили. Незабаром повернувся Оррмарин із пристойним оберемком товстих гілок. Ейр прийшла трохи пізніше, коли він уже розвів вогонь. Сонце тим часом піднялося досить високо, і Жазель лише раділа, що вони перебувають у тіні лісу.

- А цей де лазить? Я веліла йому залишатися в таборі. - невдоволено бурчала Ейр.

- “Цей” не відходив від табору далеко і чудово чув, як два слони тягнули гілки до нашого табору. - чемпіон наближався до них. - Я знайшов воду. Можна пити скільки влізе, а потім поповнити запаси.

Схоже, що сабазадонка за таку новину могла багато чого пробачити. Хоч вона й намагалася цього не показувати, та Жазель наче відчувала її гарний настрій. За десять хвилин казанок із водою вже грівся на вогні. Два рогачі зробив чемпіон, планку, яку помістили на ці два рогачі, принесла Ейр. Казанок висів якраз над багаттям. Жазель здивувалася, що диму практично не було видно. А ось запах від багаття вона відчувала. Приємний запах шляхетних дров. Жазель із задоволенням вдихала запашне повітря, закриваючі очі. Кожне багаття пахне по-своєму. Коли вона проходила повз дорогі заклади в місті, де подавали гарячу їжу, то там пахло приблизно так само. У дешевих закладах смерділо димом. Тому вона поділяла багаття на шляхетні та не дуже. Це, на її думку, було шляхетним.

- Давай поміняємося. - запропонував чемпіон дівчині.

Жазель глянула праворуч. Там сиділа Ейр. Звичайно, сабазадонка чула пропозицію чемпіона і тепер пильно дивилася на Жазель. Румадеу зітхнув.

- Я бачу, як ти принюхуєшся до багаття. - пояснив він. - А коли там почне ще й їжею пахнути… Вітер у мій бік. Не хочеш, сиди там.