Читати книгу - "З-під Полтави до Бендер"

В дев'ятій годині баша на панів чекає».

У відповідь мало ногою по зубах не дістав, бо швед спав, як у рідної мами в гостині, лихий був, що його будять. Мабуть, Швеція снилась.

«Пора, пане секретарю, пора!» — докинув від себе Понятовський. — «Бігай, Ахметка, по воду.»

Татарин, чи турок, «чорт його батька знає», побіг, а Понятовський ще хвилину

розкошувався м'якою отоманою, «на якій і падишах міг би залюбки спати…» Кожна кісточка болить, шляк би тих москалів трафив, а царя в першу чергу. Встав і з насолодою наставляв давно немиті плечі під струї зимної води. «Лий, Ахметку, лий. Не жалуй води. її тут у вас більше, ніж треба… — гукав і за кожним поливом здригався ввесь, як риба. — Ах, щоб ви пане секретарю, знали, яка разкіш вода.»

«Особливо, як хто дві неділі не мився, а не купався рік, — відповів одягаючись Клінковштрем. — Але, де мій годинник?» — крикнув, зміненим голосом, перевертаючи всі кишені. — Де мій знаменитий годинник? Це пам'ятка родинна, батько з Нюрнбергу привіз…»

«Я годинника вашої достойности не брав. Щоб я одубів, щоб мене покрутило, щоб мені язик висолопило з рота», — відпирався Ахметка, хоч ніхто до нього й не приставав.

«Добре, що моя калитка не пропала,» — заспокоював шведа Понятовський.

«Як є гроші, то буде й годинник. Ви маєте право домагатися від короля відшкодування за свою втрату.»

Швед тільки рукою махнув. «Ходімте на снідання.»

Снідаючи, нараджувалися, як їм до баші йти. Пішки треба, бо коні будь-які і без гарної збруї. «Щоб тільки бузовір не погадав собі, що ми до нього з великої шани пішки йдемо,» — журився Понятовський.

«Хай гадає — мені що», — рішив швед.

Пішли.

Містечко було плохеньке. Але гаряче літо висушило баюри, сонце золотило верхи мінаретів, зеленіли каштани, а що найважніше, від лиману й від моря подувало таким легким, пахучим повітрям, що дихати хотілось. «Десь Бог не мав що робити, — нарікав Понятовський, і нехристів на такій гарній землі посадовив, а нам дав піски та мочари. Та же тут тільки сиди й диш.»

«Вони те й роблять,» — відповів швед, показуючи на торгівців, що сиділи під нависами своїх дерев'яних домівок над купами краму, заспані і ніби байдужі чи хто прийде до них і купить, чи ні.

Ремісники всуміш з торгівцями, не дуже то й поспішаючись, робили своє діло.

Сонце вже-таки добре припікало, — воду з перехожих варило. «Така горяч, і шельма турбана не скине, — критикував турків Понятовський. — Ще й такими поясами попідперезувалися, ніби їх черево болить.»

Туркені з серпанками на лицях ішли, майже не доторкаючись землі своїми гостроносими виступцями без закаблуків. Ритмічно широкими бедрами колисали. «Також спосіб заслонювати обличчя, — сердився Понятовський. — Може, котра й гарна, так чому б не глянути. Не вкушу. По очах знати, що палкі. Як ви думаєте?» — торкнув ліктем Клінковштрема.

«Я нічого не думаю,» — відповів швед.

«Правда, ви не любите чорнявих, у вас білявки з синіми очима, як і в нас, у Польщі. Але, знаєте, і в чорних є свій смак.»

«Як гарна, то гарна,» — відповів, щоб відчепитися, Клінковштрем, але Понятовський розговорився і попав на любу тему, викладав перестрашеному шведові різниці між брюнетками й блондинками. Досвід мав великий, більший, ніж можна було по нім гадати, бо на око він був вояка і, здавалося б, лише вояка. «Ваш король не любить жінок? То недобре, а вже лисіє. Жінки також потрібні. Додають енергії і підтримують молодість».

«Як котра.»

«Ні, краще кажіть, як у котрого, бо, щоб я собі з якою жінкою не дав ради, о того, моспане, не буде.»

Поперед них пересувалися широкі турецькі оксамитові й шовкові штани і мигтіли каптани, суто золотом перетикані. «Псявіри, на нашій кривді багатяться. Мало ми їм гарачу наплатилися».

Бородатий улеман у фіолетнім плащі і в синіх пантофлях повагом до мошеї ішов, вояки з високими, жовтими шапками стояли на варті, пси шнирили по вулицях, шукаючи кісток у помиях. Водоноші бігли з коновками від фонтани.

Понятовський не пропустив нікого, щоб не виявити свого невдоволення.

Його б тут дати, зреформував би їх на свій лад.

На майдані недалеко замку купа людей якусь дівчину оглядала. Беззубний турок общупував її. Пробував тіла, чи тверде, гладив рукою по спині, підносив повіки і заглядав у зуби. Другий гукав: «Не маєте що довго призиратися. Дівка, як грім. Ганчу не знайдете. О, подивіться, які ноги, як коновки. Та вона нам корець збіжжя двигне.»

Дівчина була в такій драній одежині, що годі було й пізнати, з якого вона краю і народу, але великі, сумні очі, чорні грубі коси й високі тугі груди казали, що наша.

Не боронилася й не плакала. Збайдужніла, як птах, що бився, бився у клітці, побачив, що виходу з неї нема, і маком сів.

«А це що?», — крикнув Понятовський.

«Продають невольницю, — відповів спокійно Ахметка. — Невольник дешева тепер. Наш на Україну піде, з царем воювать. Сподійсь, ясиру багато наженуть, тому й дешевий невольник…» — пояснював Ахметка. Понятовський сплюнув і мовчки поплівся на замок.

15

Коли б не Ахметка, то Бог вість, як довго довелося б нашим послам ждати, заки їх допустили б перед ясне обличчя очаківського баші.

Ахметка направо й наліво голосив усім, тим, що треба й не треба було знати, що провадить до баші на послухання великих панів-князів від шведського короля і від гетьмана українського, які мають грошей, як полови.

Довелося давати й докази того багатства, аж кінець-кінцем Понятовський і Клінковштрем увійшли до святої святих, до залі, обставленої по-турецькому звичаю, в якій сидів баша.

Привітав чемно гостей, а довідавшися, що не вміють балакати його мовою, балакав, хоч дуже слабо, по-французьки. Служив він колись при турецькій місії в Парижі, цікавився політикою і рад був довідатися дещо нового про війну.

Понятовський кілька разів починав балачку про свою місію, як баша заодно вертався до війни. «Хоче перше знати, як діло стоїть, — погадав собі Понятовський, — щоб відповідно до того почати торг.»

Так воно і справді було. Баша догадався, з чим-то тії посли до нього прибули, і йому хотілося знати, чи у великій скруті шведський король, щоб відповідно до того поставити ціну за свою прислугу.

Понятовський не витримав. «Ваша достойносте, — почав. — Нам спішно. Його милість король чекає. Дозвольте предложити вам прохання його милости короля…»

«Гарно, гарно, — притакнув баша, — але перше годиться погостити вас, панове. Як же так. З