Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

якби не існувало такої науки, як археологія. На хвилі пошуків та захоплення «славним кельтським минулим», яка мала місце у Європі XIX століття, було відкрито цілий горизонт давніх культур (причому саме там, де мали б мешкати «історичні кельти»), серед яких можна було з тим чи іншим ступенем вірогідності відшукати сліди тих самих кельтів.

Інша річ, як трактувати назви «племен» та «народів», згадувані еллінами та римлянами, — за ними могли ховатися і етнічні, і поліетнічні, і навіть політичні спільноти — з кожним випадком доводиться визначатися окремо і то не факт, що успішно.

Ще у бронзову добу, на зламі III—II тис. до н. е., у Європі відомі культурні спільності, які охоплювали величезні території — серед них, приміром, унетицька культура. Вона відома досконалими, вишуканими виробами з бронзи — зброєю, прикрасами — інша річ, що за цим явищем могло стояти що завгодно — від елітарної культури до поширення виробів з певних ремісничих центрів і ще багато яких явищ. Однак пізніше, наприкінці II — на початку І тис. до н. е., ця традиція була продовжена так званими гальштатськими культурами. Скарби відлитої з бронзи зброї — мечів, вістер до списів, сокир (ці вироби специфічної форми взагалі дістали назву «кельтів»), прикрас, а також багатющі поховання знаті, які називали не інакше, аніж «князівськими», відкрили у Європі блискучу епоху тривалістю кілька століть, яка передувала заснуванню Риму! Важливим було те, що це явище «накривало» території, де приблизно з середини І тис. до н. е. елліни, а пізніше римляни починають згадувати під власними назвами своїх північних сусідів. Враховуючи ту обставину, що це культурне явище сягало західних та південних регіонів України, є усі підстави говорити про розселення тут упродовж століть когось з тих «сусідів» та спробувати озвучити імена декого з них.

На території України відомі археологічні пам’ятки так званого «фракійського гальштату» (поселення, поховання, городища та скарби) — у Верхньому та Середньому Подністров’ї. Їх засновники окопалися тут ще у часи кімерійців і, схоже, встигли з ними повоювати. Ми вже згадували про «подвиги» степовиків у Центральній Європі. Так от, їм мали передувати сутички з населенням лісостепу, в тому числі з імовірниними фракійцями або кельтами. Лінгвісти знаходять кельто-іранські ізоглоси, тож деякі сліди цих «контактів» маємо й у давніх мовах. Гальштатську культурну спільність пов’язують з «пракельтами».

Починаючи з VI ст. до н. е. у матеріальній культурі населення Центральної та Західної, а почасти і Східної Європи археологи відзначають настання «латенського періоду», культурного явища, що його і прийнято співвідносити із кельтами історичними. На території України належні до цієї культурної спільноти пам’ятки відомі у Закарпатті — у Верхньому Потиссі, де налічують кілька локальних груп, напевне, пов’язаних із певними родовими або племінними структурами.

У регіоні виникають потужні центри ремісничого виробництва, які охопювали металургію та металообробку, гончарство, ювелірне мистецтво. Було налагоджено видобуток залізної руди, її переробку і експорт сировини на захід, на територію сучасної Угорщини. Один з найбільших центрів місцевих кельтів знаходився над річкою Латорицею, саме там, де нині стоять квартали міста Мукачева. Час від часу при будівництві тут натрапляють на культурні шари латенської доби. Усього населених пунктів кельтської доби на Закарпатті налічують нині близько чотирьох десятків. Слід зауважити, що у регіоні відомі також пам’ятки куштановицької культури, яку пов’язують із населенням, що мешкало тут до появи кельтів, а також рештки фортеці, збудованої войовничими даками — біля с. Мала Копані у Виноградівському районі. Отож політична ситуація у регіоні в ті давні часи явно не була простою. Вважають, що у І ст. до н. е. тут мало місце протистояння місцевого населення з даками, як наслідок край було спустошено війною.

На III ст. до н. е. припадає чи не найбільше відомостей про активність кельтів, які виявилися втягнутими у вир південно-європейської політики, де з’ясовували стосунки спадкоємці держави Олександра Великого, воювали римляни та карфагеняни; а там, де війни, там і найманці, і спроби поживитися коштом ослаблених війною сусідів. Відлуння цих подій часом досягало досить віддалених територій, в тому числі на схід від Карпат.

Так, еллінський поліс Ольвія, розташований на Дніпро-Бузькому лимані, був перестрашений можливою навалою галатів та скірів і спішно відбудовував укріплення коштом благодійника поліса громадянина Протогена. Деякі фахівці вважають, що «галатами» насправді були бритолаги, але і перших, і других усе одно пов’язують з кельтами. Століття по тому на політичній арені з’являється інше войовниче угруповання — бастарни, з якими пов’язують «латенізовані» археологічні культури поянешти-лукашовка у Пруто-Дністровському межиріччі і навіть зарубинецьку, володіння якої сягали Подніпров’я. Для останньої типовими є кремаційні поховання, ритуал яких за 62 ознаками (із 72 можливих) збігається з поховальними звичаями кельтів, які мешкали на Балканах. Інша річ, що упродовж тривалого часу саме із зарубинецької культури «виводили» давніх слов’ян, але то уже наступна історія.

Можливо, до цієї спілки (та інших, назви яких не могли зберегтися з різних причин) входили й інші племена, не лише кельтські — справа у ті часи буденна, про що свідчить, приміром, назва «кельтоскіфи», на яку можна натрапити у Посидонія, Страбона або ж Плутарха.

Особливе значення для успішних походів мали опорні пункти, особливо у таких важливих місцях, як переправи через значні річки. Клавдій Птолемей, приміром, згадує кельтське укріплення Аліобрікс (з кельтської перекладають, як «фортеця на пагорбі», яке сучасні дослідники ототожнюють з руїнами біля села Орловка на Дунаї (Одеська область). Там дійсно є пагорб, найдавнішу фортецю на якому було збудовано ще у V тисячолітті до н. е. носіями культури Гумельниця, приблизно через 45 століть там окопалися «гальштатці». Крапку в існуванні Аліобрікса поставили, просуваючись на схід, римські легіони. Інші міста з кельтськими назвами, згадані Птолемеєм, локалізують на Середньому або Верхньому Дністрі — наприклад, Карродун (кельтською — «кар» — колісниця, «дун» — фортеця, місто, тобто щось на зразок «фортеця (місто) колісниць»), імовірно, був розташований неподалік сучасного села Заліщики на Тернопільщині, в ареалі поширення латенізованої пшеворської культури.

Бастарни виступили на боці Мітрідата VI у його запеклій боротьбі з Римом, але зазнали поразки, так само як і цар Понту. Коли його було оточено в Пантікапеї, саме командувач кельтської охорони Бітоїт завдав (на прохання переможеного) смертельного удару своєму володарю.

Слідами цієї епохи є археологічні знахідки, які знаходять відповідники у виробах, типових для латенських та «латенізованих» культур, поширених на території багатьох сучасних країн Європи. Це насамперед фібули — застібки для плащів, основного різновиду верхнього одягу тих часів. Кожна група населення вирізнялася власною формою фібул, однак мали місце такі явища, як