Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Кельтські релікти збереглися на землях краю і у вигляді топонімів — переважно назв річок, а часом і населених пунктів, місцевостей — їх кількість вимірюється щонайменше сотнями. Приміром, біля Мукачева і досі одну з гір називають Галіт (гали, галати...), на Поділлі є гора з назвою Камула («камінь»), є річки Латориця («лато» — воїн), Лаборець у Закарпатті. Не випадково у слов’янських мовах зустрічається чимало слів, пов’язаних із господарською діяльністю, обрядовістю — давнє сусідство не могло не залишити помітного сліду. Технологічні дослідження показують, що слов’янським ковалям було відомо дещо з досягнень кельтських майстрів, вироби яких, особливо зброя та військове спорядження, мали заслужену славу у давній Європі. Отож є усі підстави вважати, що різні за чисельністю групи кельтів за різних обставин потрапляли на територію краю, залишивши свій слід у його давній та наступній історії та культурі.
Сармати
Лише три з половиною століття тому Юрія Хмельницького в одному з міжнародних документів називали не тільки гетьманом, а й «князем Сарматії». Від сарматів за тих часів вела родовід шляхта Речі Посполитої, а вчені мужі й поети у своїх творах часом іменували Україну не інакше, як «Роксоланією». І досі етнонім «росіяни» намагаються часом зіставити з етнонімом одного із сарматських племен — «роксолани». На римських і деяких середньовічних картах територію нашого краю прикрашає напис: «Сарматія». Хто ж вони, такі популярні в різні часи сармати?
Нові лицарі степів
Про савроматів, войовничих сусідів Скіфії, писав ще Геродот, згадуючи, що вони живуть на схід від скіфів. Близькі до скіфів за походженням, культурою й способом життя племена кочували на схід від Дону-Танаїсу. У ті часи переможці Дарія І ще не збиралися ділити свої землі навіть із найближчими родичами. Багато чого написали про сарматів римляни, хоч і познайомилися з ними пізніше, ніж елліни. Однак те знайомство було не менш близьким і тривалим. Саме римляни, складаючи перші (з тих, що дійшли до наших днів) карти Європи, незмінно зображували на ній країну «Сарматію». У багатьох книжках з історії Краю можна прочитати, що в III ст. до н. е. скіфів зі степів «витиснули більш войовничі сармати». Саме «витиснули». Правда, археологи так і не змогли пред’явити вагомих «речових доказів» цього «витиснення», хоча б у вигляді сарматських поховань у курганах, які б датувалися цим самим «III ст. до н. е.». Тож сумніви щодо хрестоматійних положень, які з’явилися на початку 80-х рр. XX ст., були цілком обґрунтованими. Більш уважне дослідження знахідок, а також поглиблене вивчення інших обставин початку сарматської епохи зумовило несподівані висновки.
Виявилося, що в цей час і у скіфів, і в сарматів був спільний ворог, підступний, жорстокий і нещадний. Його не можна було ні вразити стрілами, ні перемогти мечем. Уже вкотре помітно змінився клімат, і степовиків із рідних країв витиснули морозні зими. Вважають, що клімат упродовж приблизно ста років тут установився зовсім сибірський — дев’ять місяців зима, решта — літо. Скіфи полишили степи, дехто взагалі змінив рід господарської діяльності. Коли погодні умови нормалізувалися, у край прийшли нові господарі — сармати, котрі облаштувалися тут, починаючи з II ст. до н. е. Щоправда, далеко не всі степові простори їм вдалося зайняти. Старі господарі, скіфи, ще міцно трималися на землях Тавриди, а степовий трикутник між Інгулом і Дніпром також доводилося обходити стороною. Там спорудило й міцно втримувало майже два десятки міст і фортець інше угруповання скіфів.
«Сармати» — це загальна назва, що вживалася еллінськими й римськими істориками. Збереглися також назви кількох союзів племен, на яких поширювалося це найменування. Серед них роксолани, язиги, аорси, алани та інші. Доля цих племінних союзів була різною. Одні (приміром, роксолани та язиги) зникли ще в часи Римської імперії, інші дожили до середньовіччя, а нащадки аланів живуть у горах Кавказу й досі. Історія складалася так, що в різний час різні племінні союзи домінували в країні Сарматії. Спочатку головними були роксолани й аорси, а пізніше гору взяли алани.
Спосіб життя та побут сарматів на території краю особливо не відрізнявся від побуту попередників — кімерійців і скіфів. Кочове скотарство у нарешті відталому після холодних зим степу створювало продуктову базу, подібну до горезвісного «прожиткового мінімуму», який у всі часи досить далекий від реальних потреб і тим паче від ідеалу. Природним доповненням до випасання овець і худоби й далі залишатися відпрацьована в краї століттями й випробувана часом військово-грабіжницька економіка. Список її «галузей» теж не змінився: збір данини (під маркою «заступництва», «протекторату»), грабунок, работоргівля, контроль над товаропотоками. Ще можна було податися в найманці, кіннота потрібна була багатьом правителям. Під вплив сарматів потрапили деякі еллінські поліси Північного Причорномор’я. У колись вільній Ольвії десятиліттями карбували монету від імені сарматських царів Форзоя й Інісмея.
Про те, що справи в сарматів ішли добре, свідчать золоті речі, яких чимало знайдено в похованнях тієї епохи. Ці вироби помітно відрізняються від скіфського золота й містять безліч вставок із каменів. Особливо сармати полюбляли бірюзу (блакитне на золоті виглядає чудово) і червоні камені. Деякі вироби, створені еллінськими майстрами десь на Боспорі, вражають своєю вишуканістю. Наприклад, у безлічі книг відтворена застібка для плаща у вигляді дельфіна. Вона виконана із золота, а тіло дельфіна виточене з гірського кришталю. Браслети, шийні гривні, безліч золотих бляшок для прикраси одягу виготовлені для сарматів ювелірами з різних країн Азії та Європи.
Військово-грабіжницька економіка спиралася на певний військовий потенціал. Сармати попрацювали над його нарощуванням і вдосконаленням зброї. Їхні кіннотники на той момент були, мабуть, найбільш сильною і підготовленою, а головне — численною важкою кавалерією в цій частині Європи. Литі бронзові вістря стріл були замінені тригранними залізними, що мали більшу пробивну силу. Зразки стріл виявилися настільки вдалими, що були взяті на озброєння римлянами, які зналися на військовій техніці та зброї. Від таких стріл міг захистити тільки суцільний лускатий панцир, що тепер вкривав усе тіло воїна й захищав коня. Довжина ратища списа досягла 4—5 м і його доводилося тримати двома руками. Зате їм тепер можна було дістати навіть піхотинців у щільному строю. Є
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців», після закриття браузера.
