Читати книгу - "Убивства за абеткою"

Уся країна тепер шукатиме Абеткаря.

– На жаль, – мовив я, – саме цього він бажає.

– Правда. Та все-таки це може бути його кінцем. Засліплений успіхом, він може стати необережним… Це те, на що я сподіваюсь… що він сп’яніє від власної хитрості.

– Як це все дивно, Пуаро, – вигукнув я від неочікуваної думки. – Ви знаєте, це перший такий злочин, над яким ми працюємо разом? Усі наші попередні вбивства були… приватними вбивствами, так би мовити.

– Ви маєте рацію, друже. Досі нам випадало працювати зсередини. Важливою була історія жертви. І запитання поставали такі: «Кому була вигідна смерть? Які можливості від цього злочину отримали б люди, що були поруч?» Завжди було «crime intime41». А тут, уперше за час нашої співпраці, маємо холоднокровне безособистісне вбивство. Убивство ззовні.

Я здригнувся.

– Це жахливо…

– Так. Із самого початку я відчув, коли прочитав першого листа, що тут щось таке погане… лихе…

Він нетерпляче відмахнувся.

– Не треба нервуватись… Це не гірше, ніж будь-який інший звичайний злочин…

– Це… Це…

– Хіба гірше вбивати незнайомця чи незнайомців, ніж забирати життя когось, хто близький та дорогий тобі… того, хто тобі довіряє?

– Це гірше, бо це божевілля…

– Ні, Гастінґсе. Це не гірше. Це лише важче.

– Ні, ні. Я з вами не погоджуюсь. Це набагато страшніше.

Еркюль Пуаро вдумливо проговорив:

– Розслідувати мало б бути легше, бо це ж божевілля. Злочин, який учинив хтось хитрий і при здоровому глузді, був би набагато складнішим. Ось якби викрити задум… Ця абеткова справа ніяк не складається. Якби ж мені тільки розгледіти задум… тоді все б стало простим та зрозумілим…

Він зітхнув і похитав головою.

– Ці злочини треба зупинити. Скоро, скоро я мушу побачити істину… Ідіть, Гастінґсе. Поспіть. Завтра багато роботи.

Розділ п’ятнадцятий

Сер Кармайкл Кларк

Чарстон, що лежить між Бріксгемом з одного боку і Пейнтоном та Торкі – з іншого, розташований приблизно посередині дуги району Торбей. Ще років десять тому тут були гольфові поля, а нижче – зелений ландшафт, що тягнувся вниз до моря, лише з кількома фермерськими будинками, що вказували на діяльність людини. Та останніми роками розпочався будівельний бум між Чарстоном і Пейнтоном, і тепер узбережжя вкрите маленьким будиночками й бунгало та новими дорогами.

Сер Кармайкл Кларк придбав шматок землі у два акри з відкритим видом на море. Він звів будинок із сучасним дизайном, білий прямокутник, що милував око. Не враховуючи двох великих галерей, що містили його колекцію, будинок не був громіздким.

Ми прибули близько восьмої. На станціїї нас зустрів місцевий полісмен і ввів у курс справи.

Як виявилося, сер Кармайкл Кларк мав звичку прогулюватися після вечері. Коли зателефонували з поліції, десь після одинадцятої, стало зрозуміло, що він не повернувся. Оскільки його прогулянка завжди проходила тим самим шляхом, не минуло багато часу, доки пошукова команда знайшла тіло. Смерть настала від сильного удару важким предметом у потилицю. Просто на тілі лежав обкладинкою вгору розгорнутий довідник «АВС».

Ми прибули до Комсайду (таку назву мав будинок) по восьмій. Двері відчинив пристарілий дворецький, тремтливі руки та стурбований вираз обличчя якого вказували на те, як сильно вплинула на нього трагедія.

– Доброго ранку, Деверіле, – мовив поліцейський офіцер.

– Доброго ранку, містере Веллс.

– Деверіле, ці джентльмени прибули з Лондона.

– Прошу сюди, джентльмени. – Він провів нас до подовгуватої їдальні, де було накрито сніданок. – Я покличу містера Франкліна.

За кілька хвилин до кімнати ввійшов огрядний русявий чоловік з обпаленим сонцем обличчям.

То був Франклін Кларк, єдиний брат покійного.

Він поводився рішуче та впевнено, як людина, звична до надзвичайних ситуацій.

– Доброго ранку, джентльмени.

Інспектор Веллс відрекомендував нас.

– Інспектор Кром із відділу карного розшуку, містер Еркюль Пуаро і… е-е… капітан Гайтер.

– Гастінґс, – сухо виправив я.

Франклін Кларк по черзі потис нам руки, супроводжуючи кожне рукостискання пронизливим поглядом.

– Дозвольте запропонувати вам сніданок, – сказав він. – Поговоримо про справи за їжею.

Ми не заперечували й невдовзі віддали належне чудовим яйцям із беконом та каві.

– А тепер до справи, – сказав Франклін Кларк. – Інспектор Веллс загалом пояснив мені суть справи минулого вечора… проте мушу визнати, що мені це здалося найдивнішою оповідкою, яку коли-небудь чув. Невже мені справді доведеться повірити, інспекторе Кром, що мій брат став жертвою маніяка-вбивці, що це вже третє вбивство і що в кожному випадку поруч із тілом залишали залізничний довідник «АВС»?

– Так і є, містере Кларк.

– Але чому? Яку практичну вигоду можна отримати від такого злочину, навіть із найбільш хворою уявою?

Пуаро схвально кивнув.

– Ви одразу ж озвучили головне, містере Франклін, – сказав він.

– На цьому етапі нічого не можна сказати про мотиви, містере Кларк, – промовив інспектор Кром. – Це запитання до психіатра… проте мушу сказати, що маю певний досвід щодо злочинного божевілля й що мотиви в такому випадку зазвичай геть неадекватні. Є бажання виділитися, створити сенсацію для громадськості… власне, стати кимось, радше ніж бути ніким.

– Це правда, мсьє Пуаро?

Кларк здавався скептичним. Його звертання до старшого чоловіка інспектор Кром сприйняв не надто добре й насупився.

– Абсолютна правда, – відповів мій друг.

– У будь-якому разі, така людина не довго уникатиме ув’язнення, – вдумливо проговорив Кларк.

– Vous croyez?42 Але вони хитрі… ces gens là!43 І ви повинні пам’ятати, що такі люди зазвичай не мають помітних зовнішніх ознак… Злочинець належить до такого класу людей, повз яких проходиш, не помітивши їх або навіть посміявшись із них!

– Містере Кларк, можете надати мені кілька фактів, будь ласка? – сказав Кром, втручаючись у розмову.

– Авжеж.

– Ваш брат, як я розумію, почувався вчора добре й був у звичному настрої? Не отримував ніяких неочікуваних листів? Нічого, що б його засмутило?

– Ні. Мушу сказати, що поводився він учора як звичайно.

– Нічим не засмучений і не стурбований.

– Перепрошую, інспекторе. Цього я не говорив. Бути засмученим і стурбованим було для мого бідолашного брата звичним станом.

– Чому так?

– Можливо, вам не відомо, що дружина мого брата, леді Кларк, дуже хвора. Між нами кажучи, вона страждає від невиліковного раку, і залишилося їй недовго. Її хвороба жахливо вплинула на мого брата. Я сам нещодавно повернувся зі Сходу й був шокований змінами в ньому.

Тут із запитанням утрутився Пуаро.

– Якщо припустити, містере Кларк, що вашого