Читати книгу - "Убивства за абеткою"

брата знайшли б застреленим біля підніжжя скелі… чи застреленим із револьвера, що лежав би поруч. Якою була б ваша перша думка?

– Якщо чесно, я б одразу вирішив, що то було самогубство, – відповів Кларк.

– Encore!44 – сказав Пуаро.

– Про що ви?

– Про факт, що повторюється. Не має значення.

– У будь-якому разі, то не було самогубство, – сказав Кром із відтінком різкості в голосі. – Що ж, як я розумію, містере Кларк, у вашого брата була звичка ходити на прогулянку кожного вечора?

– Саме так. Завжди ходив.

– Щовечора?

– Власне, коли лив дощ, то ні, природно.

– І всі в домі знали про його звичку?

– Авжеж.

– А поза домом?

– Я не цілком розумію, що ви маєте на увазі «поза домом». Можливо, садівник про це знав, а можливо, й не знав. Мені невідомо.

– А в селищі?

– Якщо говорити точно, то у нас немає селища. Є відділення пошти й будинки в Чарстон-Феррес… але селища чи крамниць немає.

– Гадаю, незнайомця, що тинявся б неподалік, одразу помітили б?

– Навпаки. У серпні в цій місцевості сила-силенна незнайомців. Вони прибувають щодня з Бріксгема, з Торкі, з Пейнтона автомобілями, автобусами та пішки. Бродсендс, що знаходиться он там (він указав рукою), дуже популярний пляж, а ще Елбері-Ков… це всім відома красива місцина, і люди їдуть туди на пікніки. На превеликий жаль! Ви не уявляєте, як красиво та спокійно в цій місцевості в червні та на початку липня.

– Тож гадаєте, що незнайомця ніхто не помітив би?

– Ні, якби він не мав вигляд… власне, божевільного.

– Цей чоловік не схожий на божевільного, – впевнено промовив Кром. – Ви розумієте, про що я, містере Кларк. Той чоловік мав дослідити місцевість раніше й дізнатися про звичку вашого брата прогулюватися щовечора. І ще, до речі, вчора жодний невідомий чоловік не приходив до будинку й не просив побачитись із сером Кармайклом?

– Мені про таке не відомо… та запитаймо Деверіла. Він закалатав дзвоником і поставив запитання дворецькому.

– Ні, сер, ніхто не приходив до сера Кармайкла. І я не помітив нікого, хто б тинявся навколо будинку. І покоївки нічого не помітили, я їх запитував.

Дворецький зачекав якусь мить і запитав:

– Це все, сер?

– Так, Деверіле, можете йти.

Дворецький залишив кімнату, відступивши крок назад біля дверей, щоб пропустити молоду жінку.

Франклін Кларк підвівся, коли вона ввійшла.

– Це міс Ґрей, джентльмени. Секретарка мого брата. Мою увагу одразу привернула надзвичайна скандинавська білявість. У неї було майже безбарвне попелясте волосся, світло-сірі очі й майже прозора світла бліда шкіра, притаманна норвежцям та шведам. Із вигляду дівчині було років двадцять сім, і вона здавалася такою ж діловою, як і миловидною.

– Можу я чимсь допомогти? – запитала вона, коли сіла.

Кларк подав їй чашку кави, від їжі вона відмовилась.

– Ви вели кореспонденцію сера Кармайкла? – запитав Кром.

– Так, усю.

– Гадаю, він не отримував листа чи листів, підписаних «Абеткар»?

– Абеткар? – Вона похитала головою. – Ні, впевнена, що не отримував.

– Він не говорив, що бачив нещодавно когось неподалік під час своїх вечірніх прогулянок?

– Ні. Нічого такого він не говорив.

– А ви самі не помічали ніяких чужинців?

– Не таких, щоб тинялися неподалік. Звісно, в цю пору року багато людей, так би мовити, блукають у цій місцевості. Завжди можна зустріти когось, хто безцільно прогулюється гольфовими полями чи вздовж узбережжя. Тобто практично кожен, кого тут можна побачити, – чужинець.

Пуаро вдумливо кивнув.

Інспектор Кром попросив відвести його до тих місць, де відбувалися вечірні прогулянки сера Кармайкла. Франклін Кларк повів його за собою крізь панорамне вікно, а міс Ґрей склала нам компанію.

Ми з нею йшли трохи позаду інших.

– Це все, напевно, стало для вас великим шоком, – сказав я.

– Здається неймовірним. Я вже спала минулої ночі, коли зателефонували з поліції. Я почула голоси внизу і зрештою вийшла запитати, в чому річ. Деверіл і містер Кларк у той момент саме вирушали з ліхтарями.

– О котрій годині сер Кармайкл зазвичай повертався з прогулянки?

– Десь чверть до десятої. Він заходив крізь бічні двері й інколи одразу йшов спати, а інколи заходив до галереї з колекціями. Тому, якби не зателефонували з поліції, його відсутності, напевно, й не помітили б, аж поки не пішли по нього вранці.

– То, напевно, жахливий шок для його дружини?

– Леді Кларк здебільшого тримають під дією морфію. Думаю, що вона перебуває в занадто запамороченому стані, щоб зрозуміти, що коїться навколо неї.

Ми вийшли крізь садові ворота на гольфові поля. Перетнувши ріг поля, пройшли східцями через огорожу на похилу звивисту алею.

– Вона веде до Елбері-Ков, – пояснив Франклін Кларк. – Але два роки тому зробили нову дорогу, що виходить на головну в Бродсендс і до Елбері, то ця алея тепер практично безлюдна.

Ми пішли вниз алеєю. Біля її підніжжя була стежина, що вела поміж ожиною та папороттю вниз до моря. Раптом ми вийшли на зелену галявину з виглядом на море й на пляж із блискучим білим камінням. А навколо – темно-зелені дерева. То було чарівне місце – біле, темно-зелене й сапфірно-блакитне.

– Яка краса! – вигукнув я.

Кларк звернувся до мене з запалом.

– Чи не так? Чому люди воліють їхати закордон на Рив’єру, якщо в них є це?! Свого часу я об’їздив увесь світ і, присягаюся Богом, ніколи не бачив нічого красивішого.

Потім, наче соромлячись свого захоплення, він заговорив менш емоційним тоном:

– Такою була прогулянка мого брата. Він доходив аж сюди, потім назад стежкою, й тоді повертав уже праворуч, а не ліворуч, проходив повз ферму і вздовж полів назад до будинку.

Ми продовжували свій шлях, доки не дісталися місця біля кущів, на півдорозі через поле, де знайшли тіло.

Кром кивнув.

– Доволі легко. Чоловік стояв тут, у тіні. Ваш брат нічого б не помітив, доки не відчув би удару.

Дівчина поруч зі мною затремтіла.

Франклін Кларк мовив:

– Тримайся, Торо. Це страшно, але від фактів не втечеш.

Тора Ґрей… Це ім’я їй пасувало.

Ми повернулися до будинку, куди віднесли тіло, коли його сфотографували.

Коли ми піднялися широкими сходами нагору, з кімнати вийшов лікар із чорною сумкою в руці.

– Щось можете нам сказати, докторе? – поцікавився Кларк.

Лікар похитав головою.

– Зовсім проста справа. Прибережу технічні подробиці для розтину. В будь-якому разі, він не страждав. Смерть настала миттєво.

Він відступив убік.

– Я піду відвідати леді Кларк.

Із кімнати далі по коридору вийшла доглядальниця, і лікар приєднався до