Читати книгу - "Морфій"

своїми вчинками, зірвався із землі, вирвав у старого пана, мого батька, вже згадане пужално і вдарив ним мого батька. Не хотів убити, вдарив у коліно, звалив старого пана Віллеманна з ніг — та й утік. Проте старий пан Віллеманн відразу ж помер, бо не витримало серце.

А потім мою маму, маму Константи, замкнули в нововідкритім закладі для душевнохворих у середмісті Рибніка, а родина її переїхала до Каттовіц, до міста нового, до міста, яке ще тільки росло, та що в його зростанні та розвої можна було заховати, закопати, забути свій сором.

У Рибніку вона зустріла свого другого коханця: спокусила молодого лікаря-психіатра. Розповідала йому про слов’ян, германців та кельтів, оглядала його череп, називала його «вельми нордичним», оглядала і цілувала все його худе лікарське тіло і дуже вже полюбила той абсурдний, здійнятий угору член, який Бог дав між ноги чоловікам на їх сором і згубу, полюбила те, що самим поглядом могла його підняти, аж доки він не вставав, не напружувався, як зелений гусар[26] на варті, полюбила те, що, беручи його в руку, брала в руку цілого чоловіка, наче то віжки, що дозволяли чоловіком правувати.

І саме тоді, попрочитувавши номери «Gazety Górnośląskiej», які валялись по цілій лікарні, занесені туди, мабуть, якоюсь молодшою обслугою чи й самими хворими, постановила собі зостатися полячкою, трішки на честь чоловіка, котрий розірвав її гімен, частково наперекір матері, власному походженню та власній крові, а що залишитись полькою було нескладно — нею вона й залишилась.

Той лікар-психіатр звався Альфред Ріттер фон Конечний і через його ставлення, через його шалену пристрасть, через відмову йому в доступі до свого тіла вона цинічно та з розрахунком могла змусити його до всього, самою лиш обіцянкою, що коли він виконає її бажання — вона для нього роздягнеться і допустить до себе. То для неї не було легко, бо вона снила ним, прагнула його і жадала, щоб він її наповнював, притискаючи до ліжка, хотіла, щоб він щоночі цілував її, але більше хотіла вийти з цього дому для помішаних і таки вийшла нарешті вилікуваною вісімнадцятилітню, він же задля неї викинув із батьківського прізвища одержані ним за заслуги «Ріттер» і «фон», ставши Альфредом Конечним, з почуттів до шаленої дівчини ставши поляком, хоча й сам знав, що слов’янське прізвище, яке він носить, — чеське, а не польське. Зрештою, вона сама йому те сказала. І тоді почалась її одержимість: нордичні та альпійські типи черепів. Слов’янські прізвища, кельтські обереги, бог Тараніс, пальми та будівельні традиції.

А зараз розповідає, розповідає, розповідає про тих коханців: про польських діячів, німецьких офіцерів, жидівських купців із їхніми обрізаними шишками, про візників та гірників, про люмпен і графів та про те, що жоден, жоден не міг зачати в її тілі нового життя і жодного не хотіла собі надовго, хоч із них кожен хотів із нею одружитися. Лікаря покинула через два місяці після виходу зі шпиталю: дбай тепер про Польщу, а не про мою дупу — наказала йому.

І доходить до батька. І Костик бачить її його очима: бачить її на тремкій візитівці, Катаріна Віллеманн, і бачить її, коли відчиняються двері, Костик чує, як батькова шия треться об статечний комірець мундира, а вона відчиняє йому двері, веде його коридором до покою та провадить його коридорами свого тіла, а яким він бачить її тіло?

Бачить її тіло дозріле, але без знаків, які бачив, коли підглядав за служницями, котрі вже мали дітей, без перламутрових слідів вагітності на животі, груди її, що ніколи не годували, геть інакші, навіть гущавини волосся під пахвами і в паху, такі гарні, такі тваринно-жіночі, здаються йому інакшими.

Жінки здаються йому найтаємничішим родом домашніх тварин: вони тільки наполовину свійські, схильні до дикості, грізніші, ніж некастрований огир, страшніші, ніж розлючений пес. І щоб упокорити цю тварюку, потрібен чоловік, бо для цього потрібні відвага, знання і впевненість у собі, усе це потрібно, щоб напевно приборкати цю чистокровну борзу суку.

А її тіло спортивне: їздить на велосипеді, не терпить згорьованих мін, а таких мін небагато, Каттовіц — то новеньке місто, свіженьке місто, у Каттовіці ніби в Америці. А от у Ґляйвіці все інакше, у душному, міщанському Ґляйвіці було б куди важче.

І за першим разом виходить небагато, бо Fräulein Willemann стає першою коханкою молодого Штрахвіца, їхні перші тілесні любощі закінчуються, ще по суті й не почавшись навіть, перш ніж навіть молодий Штрахвіц устиг скинути білизну, але панна Віллеманн провадить молодого хлопця вправною рукою, вона кладе його під себе так, як підводять під себе коня, вона сідлає його так, як сідлають коня, вчить його тримати темп, бути зібраним, учить його всьому. Не намагається зробити з нього поляка, хоч і могла б, але поляк їй ні до чого, вже мала поляка, вона хоче молодого прусського аристократа, їй це імпонує та лестить. І панич Штрахвіц зрештою опиняється в неї та в ній кожного дня, стає домашньою тваринкою, а пані Віллеманн — його пані, і випиває з нього всю його енергію, всю чоловічу силу, і стає цілим світом для панича Штрахвіца, а рік надворі 1909-й від умовного народження Христа, а я тисяча дев’ятсот років тому саме дивилась, дивилась, як то народжувався Христос, а народжувався він, як усі тварини народжуються, у крові, народжувався він як чоловік, важче, ніж народжуються тварини, яким у лонах мізки не пухнуть так ґротескно, як людським дітям, тож народився Христос із роздертого міжніжжя, у криках і болю, і нічого не було так, як потім стало написано, але було.

От уже й у лоні Катаріни Віллеманн проростає Константи, як Єшуа проростав у лоні Міріам, але все ж інакше. Старий пан Віллеманн давно вже неживий. Ефік, чи то Йозеф Шиндзєлож, зостався кількома кістками, запорпаними в китайській землі, без черепа, бо череп його помандрував далі на вістрі списа китайського боксера, малий тріумф китайців над варварами з Європи, за Ефіка потім помстились максими та маузери, великий тріумф Європи над китайськими варварами, а череп стайничого з ґливицького дому Віллеманнів, разом із ввіткнутим у неї вістрям списа, лежить собі на горищі бридкого дерев’яного будинку на околицях Пекіна. І цього не знає Костик, цього не знає його матінка, вона тільки знає, що Ефік утік із Ґливиць і спіймати його так і не змогли.

А я те знаю. Могла би прошепотіти це Константи на вухо, але не прошепочу. Могла