Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

практиці кінець Громадянської війни відновив ненависну продрозверстку Шліхтера, примусову конфіскацію продовольства, також постали комнезами — комітети незаможних селян в Україні. Партія не ризикувала — вона вирішила ще раз приборкати багатших селян та встановити контроль над сільськими радами, багато з яких очолювали ті самі люди, що й у минулому.

Для селян державна підтримка відновлених комітетів, що конфіскували продовольство, виглядала небувалою й нечуваною. У зруйнованому й голодному селі члени комітетів відкрито працюва-ли заради вигоди та протекції. Один селянин дуже влучно описав їхню поведінку: «Хочуть — заберуть зерно; хочуть — заарештують; що хочуть, те й роблять».[185] Ще один очевидець згадував, що комітети, здавалось, ніхто не контролював: «Комнезами робили, що хотіли, керуючись у роботі своєю “революційною” свідомістю». А їхні зверхники свідомо заохочували безкарність на місцях. Партійні посадовці заявили одному місцевому комітету, що всіх людей з проявами «куркульської контрреволюції» треба тримати під вартою п’ятнадцять днів. Якщо це не спрацює, тоді — розстрілювати.[186]

Про їхню жорстокість знали всі. Улітку 1920 року під час таємної зустрічі радянських комісарів-заготівельників, відповідальних за організацію збору зерна, розглядали питання про «вплив реквізицій на населення». Після довгих дебатів прийняли рішення: «Незважаючи на те, якими важкими можуть виявитись реквізиції для місцевого населення..., на першому місці завжди повинні перебувати державні інтереси».[187]

Така безжальна поведінка викликала жорстку відповідь. Селянин Матвій Гаврилюк, який працював у хлібозаготівельній бригаді в 1921 році, через десять років згадував про насильство тих часів:

У 1921 році, коли держава потребувала хліба, я був активним агентом продрозверстки й знаходив хліб у куркулів у нашому селі та в п’ятьох селах Ружинського району. Допомагав військовим із розташованих там продзагонів виловлювати куркулів, котрі приховували хліб і займались бандитизмом. У цей важкий час куркулі погрожували мені й моїй родині. Але я був солідарним із усіма заходами, котрі вживала партія.

Я заготовляв хліб під керівництвом надзвичайного уповноваженого ЧеКа Бредихіна, котрий високо оцінив мою роботу. В той час я навчився працювати в селі з широкими масами бідноти, організовувати їх для участі в політично-господарських кампаніях. Від початку підтримавши радянську владу я також нажив собі ворогів серед куркулів. Я завжди активно боровся проти куркулів..., тому що особисті інтереси вони обстоюють попереду державних.[188]

Завдяки «наполегливості» і «пильності» таких людей, як Гаврилюк, хлібозаготівлі 1920 року торкнулися кожного. Директиви Леніна відкрито закликали до вилучення усього зерна, навіть залишеного селянами для власного споживання та насіння. Охочих взяти участь у вилученні збіжжя вистачало.[189]

Таким чином, зацікавленість селян у засіванні, вирощуванні та зберіганні зерна різко знизилась. Насправді продуктивність сільського господарства в той час узагалі була низькою. Майже третину молодих чоловіків в Україні і Росії було мобілізовано на фронт під час Першої світової війни, і тисячі з них не повернулися додому. Тому в багатьох селах не вистачало чоловіків для роботи в полі. А тих, хто повернувся і міг працювати, позбавили стимулу для виробництва більшої кількості зерна, адже його все одно конфісковували.

Як наслідок цього навесні 1920 року селяни України й Росії засіяли набагато менше землі ніж за всі останні роки.[190] І навіть ці засіви дали низький урожай через дуже «спекотну та засушливу» весну. Як зазначав очевидець, «земля під час весняної сівби була суха та потріскана». Того літа випало дуже мало дощів, а наступна зима була малосніжною.[191] Від однієї п’ятої до чверті посівів пшениці 1921 року всохли ще у стеблі.[192] Врешті-решт посуха завдала втрат близько половині зернових регіонів колишньої Росії, з яких приблизно п’ята частина зазнала повної втрати врожаю.[193]

Звісно, погана погода так чи інакше спричинила б неврожай, як це траплялося в минулому. Однак, коли до фактору погоди приєдналися продрозверстка, відсутність працездатних чоловіків та гектари незасіяної землі, сталася справжня катастрофа. До революції двадцять найбільш продуктивних сільськогосподарських регіонів царської Росії щорічно виробляли 20 мільйонів тонн зерна. У 1920 році вони виробили всього 8,45 мільйона тонн, а у 1921 році — 2,9 мільйона.[194] У Ставропольському краї на Північному Кавказі загинули майже всі зернові культури.[195] На півдні України втрати були особливо відчутними. У 1921 році кількість зерна, зібраного в Одеській губернії, зменшилася до 12,9% порівняно з попередніми обсягами. Губернії на південному сході — сучасні Дніпро, Запоріжжя та Миколаїв — отримали від 3,7% до 5,1% свого звичайного врожаю. Іншими словами, було втрачено близько 95% врожаю.[196]

У минулому селяни — як російські, так і українські — періодичні неврожаї, зумовлені поганими кліматичними умовами, переживали завдяки запасам зерна, котре заздалегідь заощаджували й зберігали. Проте навесні 1921 року запасів зерна не було: його конфіскували. Натомість нестача продовольства швидко переросла в голод у Поволжі, який охопив територію середньої та нижньої течії Волги, а також Урал і південь України. Багато селян, які голодували, залишили свої села у пошуках їжі. Лише з Поволжя нараховували понад 440 тисяч біженців, деякі з них з надією вирушили до України. Погано поінформовані чиновники навмисно спрямовували сиріт з голодної Росії до України, в якій ті не знайшли ні дитячих будинків, ні їжі.[197]

Як і десять років по тому селяни їли собак, пацюків і комах; вони варили траву й листя; були випадки канібалізму.[198] Саратов — річковий порт на Волзі — опинився в епіцентрі голоду. Група біженців, які в Саратові зуміли сісти на поїзд до Риги, так описали життя в самому місті:

Старі підводи для сміття збирали мертвих щодня, ніби це був непотріб... На вулицях ми бачили багато хворих на бубонну чуму. Радянська преса про це ніколи не згадувала, чиновники намагалися приховати спалах цієї хвороби від громадськості...

Радянський уряд повідомляє, що селяни покидають своїх дітей. Це не так. Насправді деякі батьки підкидають своїх дітей державі, яка обіцяє піклуватися про них, але не робить цього. Інші кидають своїх дітей у Волгу, адже переконані, що краще їх утопити, ніж віддати на виховання в комуністичній вірі, яку вони вважають антихристиянським вченням.[199]

Як і десять років по тому, люди, котрі страждали від голоду, прагнули втекти зі спустошеного села й гуртувалися в стихійних таборах біженців у містах і довкола вокзалів, жили в старих вагонах і «збивалися до купи як колонія тюленів, у якій матері і малеча тулилися одне до одного».[200] Американський журналіст Ф. А. Маккензі описав таку картину на залізничному вокзалі в