Читати книгу - "Аліса в Країні Чудес. Аліса в Задзеркаллі"

class="p1">— Складай свої свідчення! — наказав Король.

— Не буду! — відказала кухарка.

Король збентежено глянув на Білого Кролика.

— Цього свідка, ваша величносте, треба піддати перехресному допитові, — півголосом озвався Кролик.

— Перехресному, то й перехресному, — зітхнув Король. Він схрестив руки на грудях і так сильно зсунув брови, аж очі йому зійшлися на переніссі, а тоді, втупившись у кухарку, спитав густим басом:

— З чого печуть пиріжки?

— Переважно з перцю, — відповіла кухарка.

— З меля-а-си, — озвався позад неї сонний голосок.

— Взяти Сонька за барки! — заверещала Королева. — Зітнути йому голову! Витурити із зали! Придушити! Защипати! Повискубувати йому вуса!

Кілька хвилин у залі панував несусвітній розгардіяш — виганяли Сонька-Гризуна. А коли всі знову втихомирились, виявилося, що кухарка зникла.

— Плакати не будемо! — з величезною полегкістю мовив Король. — Викличте наступного свідка!

І, повернувшись до Королеви, пошепки додав:

— Знаєш, золотко, наступний перехресний допит слід провести тобі. Мені вже в голові гуде!

Кролик тим часом водив пальцем по списку, й Аліса не спускала з нього очей.

«Цікаво, хто буде наступним свідком, — подумала вона. — Поки що доказів у них — жодних.»

Який же був її подив, коли Білий Кролик крикнув своїм тонким верескучим голосом:

— АЛІСА!

Розділ дванадцятий

Свідчить Аліса

— Я тут! — гукнула Аліса і, геть забувши, як вона виросла за останні кілька хвилин, підхопилася так рвучко, що подолом спідниці змела з лави всіх присяжних просто на голови публіці. Бідолахи заборсалися на підлозі, наче золоті рибки з акваріума, якого вона перекинула ненароком на минулому тижні.

— Ой, даруйте — зойкнула перестрашена Аліса й кинулася гарячкове їх підбирати.

Їй і досі не йшов з голови випадок із золотими рибками, і чомусь здавалося, що коли присяжних негайно не позбирати й не посадовити назад, вони неодмінно повмирають.

— Суд не продовжить роботи, — оголосив Король замогильним голосом, — доки всі присяжні не будуть на своїх місцях.

— Усі! — повторив він з притиском і блимнув спідлоба на Алісу.

Аліса глянула на лаву й побачила, що зопалу посадовила Ящура Крутихвоста догори ногами, і тепер бідолаха тільки скорботно помахував хвостиком, неспроможний перевернутися.

Вона мерщій вихопила його звідти й посадовила як слід. «А втім, це йому мало допоможе, — сказала вона подумки. — Вниз головою чи вгору — користь однакова».

Тільки-но присяжні трохи очуняли й повіднаходили свої таблички та пера, вони заходилися завзято писати історію цього нещасливого випадку — всі, окрім Ящура, який, видно, був надто ошелешений, аби щось робити. Він тільки сидів, роззявивши рота і вп'явши очі у стелю.

— Що тобі відомо по суті справи? — звернувся Король до Аліси.

— Нічого, — відповіла вона.

— Зовсім нічого? — напосідав Король.

— Зовсім, — повторила Аліса.

— Це дуже важливо! — відзначив Король для присяжних.

Ті вже кинулись були писати, коли це втрутився Білий Кролик.

— Неважливої Ваша величність, звісно, це мали на увазі, чи не так? — проказав він вельми шанобливо, хоч лице йому кривилося в жахливих гримасах.

— Я Неважливо, так, так, звичайно, я це мав на увазі — квапливо поправився Король і забубонів собі під ніс: «Важливо-неважливо, важливо-неважливо…» — мовби пробував на вагу, котре слово краще.

Дехто з присяжних записав «важливо», дехто «неважливо». Аліса це дуже добре бачила, бо вже виросла так, що могла легко зазирнути до їхніх табличок. «Але яке це має значення», — вирішила вона про себе.

Зненацька Король, який ось уже кілька хвилин грамузляв щось у записнику, вигукнув:

— Тихо! — і зачитав:

«Закон Сорок другий. Всім особам заввишки в одну милю[20] і вищим покинути судову залу».

Всі прикипіли очима до Аліси.

— Це я — заввишки в одну милю? — перепитала Аліса.

— Так, — сказав Король.

— А, може, і в дві, — докинула Королева.

— Ну й нехай, але я не вийду, — сказала Аліса. — Тим більше, що це не правильне правило — ви його щойно вигадали.

— Це найдавніший закон у записнику, — заперечив Король.

— Тоді це мав би бути Закон Перший.

Король зблід і поквапливо згорнув записника.

— Обміркуйте вирок, — тихим тремтячим голосом звернувся він до присяжних.

— Даруйте, але це ще не все, ваша величносте, — підскочив до нього Білий Кролик. — Ось письмове свідчення, щойно знайдене.

— І що там? — спитала Королева.

— Я ще не дивився, — відповів Кролик, — але, схоже, це лист, написаний підсудним до… до когось.

— Звичайно, до когось, — озвався Король, — бо писати до нікого було б, знаєте, просто неграмотно.

— А кому він адресований? — запитав один з присяжних.

— Нікому. Зверху взагалі нічого не написано, — відповів Кролик, розгортаючи аркуш, і додав:

— Та це ніякий і не лист, це — вірш.

— Написаний рукою підсудного? — поцікавився інший присяжний.

— Ні, — відповів Кролик, — і це мене найбільше дивує.

(Присяжні спантеличились.)

— Він, певно, підробив чужу руку, — вирішив Король.

(Обличчя присяжних просвітліли.)

— Даруйте, ваша величносте, — озвався Валет, — я вірша не писав, і ніхто цього не доведе: там нема мого підпису.

— Якщо ти не поставив підпису, — зауважив Король, — то тим гірше для тебе. Без сумніву, ти мав якийсь лихий намір, — інакше підписався б, як усі порядні люди.

Ці слова зняли бурю оплесків: вперше за цілий день Король озвався справді розумним словом.

— Це доводить його провину! — мовила Королева.

— Нічого це не доводить! — сказала Аліса. — Ви ж навіть не знаєте, про що той вірш.

— Читай вірша! — звелів Король.

Білий Кролик надяг окуляри.

— Звідки починати, ваша величносте? — запитав він.

— З початку, — глибокодумно відповів Король, — і читай до кінця. А тоді — закінчуй.

І Білий Кролик прочитав такого вірша:

Я знаю від них, що ви в неї були

Й сказали про всіх навпростець.

Вважає вона, що я гідний хвали,

з мене поганий плавець.

Він їм передав, що я не пішов

(Ми знаємо, звідки й куди):

Якщо вона справу порушить ізнов,

То вам не минути біди.

Я дав їй один, вона йому — два,

А ви нам, здається, три.

Та всі повернулись від нього до вас.

Все ясно: крути — не крути.

Коли ж доведеться мені чи їй

Відповідати за те,

Він вірить, що ви їх, як нас колись,

воленьку віддасте.

Ще доки на неї дур не найшов,

ви в понятті моїм

муром, який недоречно зійшов

Між нами, між ними й між ним.

Що їй вони любі — йому не кажіть,

(Ціну треба знати словам):