Читати книгу - "Жінка у вікні"

воно. — Девід показує пальцем на сріблясте пластикове руків’я, з якого стирчить лезо. Я хапаю ніж. — Обережно.

— Ну та не поріжу я тебе. — Обережно передаю ніж йому, лезом до себе.

— Я не хочу, щоб ти сама порізалась, — каже він.

Іскорка задоволення спалахує всередині, ніби пелюстка полум’я.

— А для чого він тобі, між іншим? — Я знову смикаю за мотузок, і комірчина занурюється в ніч. Девід не рухається.

Мені спадає на думку, що отак, як ми стоїмо у темряві, я — у своєму халаті й він — з ножем у руці, це найближче, ніж я коли-небудь з ним стояла. Він міг би поцілувати мене. І він міг би вбити мене.

— Один з наших сусідів попросив мене дещо в чому допомогти йому. Повідкривати коробки та порозносити різне.

— Хто саме?

— Той, що за сквером. Расселл. — Він виходить, вирушаючи в бік сходів.

— Як він тебе знайшов? — питаю я, йдучи за ним.

— Я розклеїв кілька листівок про пошук підробітку. Він побачив одну в кав’ярні чи деінде. — Девід повертається й дивиться на мене. — Ти його знаєш?

— Ні, — відповідаю я. — Але він заходив учора, оце й усе.

Ми знову на кухні.

— Йому потрібно розпакувати кілька коробків і змонтувати якісь меблі для підвалу. Я повернуся десь по обіді.

— Не думаю, що зараз у них хтось є.

Він підозріливо змірює мене поглядом.

— Звідки ти знаєш?

Бо я слідкую за їхнім будинком.

— Виглядає так, ніби нікого немає вдома. — Я вказую на будинок 207 крізь кухонне вікно, й у той же момент у їхній вітальні спалахує світло. Алістер там же, стоїть, затиснувши телефон між щокою та плечем, на голові — безлад після сну.

— Ось і він, — каже Девід і вирушає в бік передпокою. — Повернуся пізніше. Дякую за ніж.

23

Я збираюся повернутися до Еда, запитати своє звичне «Вгадай, хто», — цього разу моя черга, але хтось стукає у двері в передпокій уже за мить після того, як Девід виходить. Я йду подивитися, чого йому ще треба.

Але з іншого боку стоїть жінка із широко розплющеними очима, струнка. Біна. Кидаю погляд на телефон — рівно полудень. Саме т-акто. Господи.

— Мене впустив Девід, — пояснює вона. — Щоразу, коли я його бачу, він стає усе вродливішим. Це колись закінчиться?

— Може, тобі варто зробити якийсь крок, — кажу я їй.

— Може, тобі варто заткнутися й приготуватись до вправ. Іди, переодягнися у щось нормальне.

Я скоряюся, і після того, як я розкручую свій килимок, ми починаємо; просто там, на підлозі вітальні. Минуло майже десять місяців, відколи я познайомилася з Біною — майже десять місяців, відколи я покинула лікарню зі спиною в синцях і пошматованим горлом, — і вже на той час ми обожнювали одна одну. Можливо, ми навіть стали друзями, як казав доктор Філдінґ.

— Тепло сьогодні. — Вона кладе гирю на мою вигнуту спину; лікті в мене трусяться. — Краще б відчинила вікно.

— Навіть не думай, — бурчу я.

— Подумай, що ти втрачаєш.

— Я багато чого втрачаю.

За годину, коли моя футболка вже геть присмокталася до шкіри, Біна підіймає мене на ноги.

— Хочеш спробувати той трюк із парасолею?

Я хитаю головою. Моє волосся липне до шиї.

— Не сьогодні. І це не трюк.

— Сьогодні саме чудовий день. Надворі тепло й гарно.

— Ні… я… ні.

— Ти з похмілля.

— І через це також.

Невеличке зітхання.

— А з доктором Філдінґом пробувала цього тижня?

— Так, — брешу я.

— І як усе пройшло?

— Нормально.

— Далеко зайшла?

— Тринадцять сходинок.

Біна вивчає мене.

— Зрозуміло. Непогано, як для панянки твого віку.

— Старію, що вдієш.

— Так? Коли твій день народження?

— Наступного тижня. Одинадцятого. Одинадцятого одинадцятого.

— Організую тобі знижку для пенсіонерів. — Вона нахиляється, спаковує гирі у футляр. — Ходімо, поїмо.

Я ніколи багато не готувала — шефом був Ед, а тепер «Свіжа доставка» підвозить мені продукти під двері: заморожені вечері, їжа для мікрохвильовки, морозиво, вино (доcтобіса вина). Також кілька порцій пісного білка й фруктів, заради Біни. І заради мене самої, як вона б заявила.

Наші обіди не враховуються в час сеансу — здається, Біна насолоджується моєю компанією.

— Мені за це тобі також платити? — якось запитала я.

— Ти й так для мене готуєш, — відповіла вона.

Тоді я саме зсувала пригорілий шмат курятини на її тарілку.

— Хіба у цьому вся справа?

Сьогодні у нас диня з медом та кілька смужок сухого бекону.

— Точно незасолений? — питає Біна про останній.

— Точно.

— Дякую, панянко. — Вона переносить шматочки дині собі до рота, стирає мед із губ. — Я читала статтю, де писалося, що бджоли можуть пролітати шість миль від свого вулика у пошуках пилку.

— Де ти таке прочитала?

— В «Економісті»[155].

— Овва, «Економіст».

— Неймовірно, правда?

— Депресивно, я б сказала. Я от не можу навіть з дому вийти.

— Стаття ж не про тебе була.

— А звучить, наче про мене.

— І ще вони танцюють. Це називають…

— Круговий танець.

Вона розриває смужку бекону надвоє.

— Звідки ти знаєш?

— Я бачила виставку медоносних бджіл у Пітт Ріверз в Оксфорді, коли там жила. То в них такий музей природознавства.

— Вау, Оксфорд.

— Я дуже добре запам’ятала круговий танець, адже ми намагалися його імітувати. Суцільна плутанина та приниження. Майже як під час моїх вправ.

— Ви були п’яні?

— Нетверезі.

— Мені тепер увесь час сняться бджоли, відколи я прочитала ту статтю, — каже Біна. — Як думаєш, що це означає?

— Я не фройдистка. Не вмію розшифровувати сни.

— А якби вміла?

— Якби вміла, я б сказала тобі, що бджоли уособлюють термінову потребу перестати питати мене про значення своїх снів.

Вона прицмокує.

— Мабуть, наступного разу доведеться змусити тебе більше страждати.

Далі ми їмо у тиші.

— Ти вже прийняла сьогодні свої пігулки?

— Так. — Насправді, не прийняла. Зроблю це після того, як вона піде.

Через деякий час у трубах починає булькотіти вода. Біна повертається у бік сходів.

— Це туалет?

— Так.

— Тут є ще хтось?

Я хитаю головою, ковтаю.

— Здається, в Девіда живе якась його подруга.

— Ну й трахаль.

— Він не янгол.

— Ти знаєш, хто вона?

— Без поняття. Ревнуєш?

— Зовсім ні.

— Ти б не відмовилася зайнятися круговими танцями з Девідом?

Вона шпурляє в мене шматочком бекону, а потім переводить тему на інше.

— У мене передбачається конфлікт наступної середи. Той же, що й минулого разу.

— Твоя сестра.

— Так. Знову повертається. Тобі підійде перенести наш сеанс на четвер?

— Цілком і повністю.

— Ура. — Вона жує, крутить свою склянку з водою. — Ти виглядаєш стомленою, Анно. Ти