Читати книгу - "Джозеф Антон"

буцімто релігія може об’єднати народи (панджабців, сін-дхі, бенгальців, белуджів, пуштунів), що географічно й історично вже давно були роз’єднані, народжену як та потворна птаха, «розділена тисячею миль на два крила, в якої замість тулуба клин чужої і ворожої землі (злішого ворога не знайти!), і нема перемички між крилами, хіба що тільки Аллах їх з’єднає», і те східне крило потому відпало[33]. Як лунає помах одного крила? І відповіддю на цей варіант відомого коану в дзен-буддизмі, поза сумнівом, було: як Пакистан. Тому в «Соромі», його пакистанському романі (названо дещо спрощено; Пакистану вистачало місця також в «Опівнічних дітях», й Індії приділено достатньо уваги в «Соромі») гумор стає чорнішим, політикани ще кривавішими й комічнішими, так ніби, він собі казав, біди в палацах Дванадцяти Цезарів чи у шекспірів-ській трагедії спричинилися блазнями, людьми недостой-ними високої трагедії, так ніби «Короля Ліра» мали грати циркові клоуни, стаючи водночас трагічними й фарсовими, такою собі цирковою катастрофою. Книжка просувалася з раніше небаченою швидкістю; після п’ятирічного періоду написання «Опівнічних дітей» він завершив «Сором» упродовж півтора року. Роман усюди — чи майже всюди — одержував позитивні відгуки. У самому Пакистані, що не дивно, потрапив під заборону пакистанського диктатора Зія-уль-Хака, з якого і ліпився образ одного з героїв роману Рази Гайдера. Проте багато примірників книжки проникли до Пакистану, зокрема, як йому казали пакистанські друзі, через дипломатичні представництва різних країн, працівники яких самі її жадібно читали, а тоді передавали іншим.

Кількома роками потому він дізнався, що «Сором» навіть удостоїли якоїсь премії в Ірані. Роман опублікували мовою фарсі без його відома, і це санкціоноване державою піратське видання навіть визнали найкращим твором року, перекладеним на фарсі. Проте він так і не отримав ані грошової винагороди, ані якогось офіційного повідомлення про присудження йому цієї премії; проте, гідно з чутками, які надійшли з Ірану, п’ять років опісля, коли вийшли «Сатанинські вірші», декілька іранських книготорговців англомовною літературою подумали, що для продажу цієї нової книжки в країні не чинитиметься жодних перепон, оскільки попередній твір її автора вже одержав схвалення релігійних кіл; тож примірники цього нового роману вільно ввозилися до країни й поступили в продаж у вересні 1988 року, себто в рік першого виходу книжки, й продавалися впродовж шести місяців, не наражаючись на якийсь опір, аж до фетви у лютому 1989 року. Він так і не зміг пересвідчитися у правдивості цих чуток, однак сподівався, що саме так і було: весь цей галас навколо його книжки йшов згори донизу, а не знизу догори.

У середині вісімдесятих про фетву й близько не йшлося. Успіх його книжок мав благотворний вплив на його характер. Десь у глибині душі він відчував якесь розслаблення, став щасливішим, добрішим, охочішим до бесіди. Хоч як це дивно, старші прозаїки застерігали його у ті запаморочливі дні про настання похмуріших часів. Якось Анґус Вільсон незадовго до свого сімдесятиріччя запросив його на ленч до клубу «Атенеум[34]»; і слухаючи, як автор «Англосаксонських поз» і «Літніх людей в зоопарку» тужливо пригадує дні, коли він «був модним письменником», раптом збагнув, що йому м’яко натякають на перемінність природи вітрів; учора — запальний хлопчисько, а завтра — меланхолійний, усіма забутий старий дядько.

Коли поїхав до Америки у справах з виданням «Опівнічних дітей», його фотографувала знана Джілл Кременц; він познайомився з її чоловіком Куртом Воннеґутом, і вони запросили його на вихідні до свого будинку в Саґапонаку, що на острові Лонґ-Айленд. «А ти серйозно думаєш зайнятися письменницькою діяльністю?» — несподівано запитав Воннеґут, посьорбуючи пиво на осонні, і коли він ствердно відповів, то автор «Бойні номер п’ять» зауважив: «Тоді слід тобі знати, що настане день, коли ти не матимеш про що писати, а писати все одно доведеться».

Дорогою до Саґапонака він прочитав купу оглядів, надісланих його американським видавцем Кнопфом. Серед них він знайшов дивовижно прихильну статтю Аніти Десаї[35] у «Вашингтон пост». Якщо вона такої хорошої думки про книжку, то йому варто тішитися; можливо, він і справді створив щось вартісне. Також помістила прихильний відгук «Чикаго тріб’юн», підписаний Нельсоном Олґреном. «Людина із золотою рукою», «Прогулянка з дикого боку»... невже це той Нельсон Олґрен? Коханець Сімони де Бовуар, друг Гемінґвея? Здавалося, золоте літературне минуле простягло руку для його миропомазання. Нельсон Олґрен, думав він зачудовано. А я гадав, що він уже помер. Прибув він до Саґапонака дещо раніше, ніж очікувалося. Воннеґути саме вийшли з будинку і поспішали на гостину до свого друга й сусіда. Нельсона Олґрена. Дивовижний збіг. «Ну, — сказав Курт, — якщо він написав про твою книжку, то я впевнений: він буде радий тебе бачити. Тільки зателефоную, що ти прийдеш з нами». Він пішов до будинку. За якусь хвилю повернувся схвильований і спохмурнілий. «Нельсон Олґрен помер», — сказав він.

Олґрен приготувався до прийому гостей і зазнав фатального серцевого нападу. Перший прибулий гість побачив господаря мертвим на килимі у вітальні. Рецензія на «Опівнічних дітей» стала останньою написаною ним річчю.

Нельсон Олґрен. А я гадав, що він уже помер. Раптове, непередбачуване падіння на килим чатує на нас усіх.

Успіх, який мали «Опівнічні діти» серед американських літературних критиків, був несподіваним для Кнопфа[36]. Він же прилетів до Нью-Йорка власним коштом, аби лиш подивитися на вихід у світ його книжки, тож не передбачалося якихось інтерв’ю, та й не було їх навіть після появи всіх цих чудових рецензій. Наклад виявився невеликим, надрукували невеличкий додатковий наклад, а також невеликий наклад у м’якій палітурці, от і все. Проте йому пощастило при вході до офісів на Східній 50-й вулиці потиснути руку леґендарному Альфреду А. Кнопфу, літньому, дуже поштивому джентльменові в дорогому пальті й темному береті. Він також зустрівся зі своїм довготелесим, надзвичайно сумлінним видавцем

Робертом Ґоттлібом, який теж був особою досить леґендарною. Його запросили до офісу Боба Ґоттліба, прикрашеного святковою декорацією та листівками з нагоди п’ятдесятиріччя, й після короткої розмови Ґоттліб сказав: «Тепер, коли я знаю, що ви мені подобаєтеся, я скажу вам те, чого не хотів казати». Це прозвучало приголомшливо. «Ну? — сказав він, добираючи слова. — Вам не сподобалася моя книжка? Ну, яку ви видали.» Боб похитав головою. «Ні, не через вашу книжку, — сказав він. -Нещодавно я прочитав дуже хорошу книжку дуже великого письменника й подумав, що після неї мені вже ніхто не сподобається з мусульманським підґрунтям». Ці слова вразили його ще більше. «І що це за книжка? — запитав він