Читати книгу - "Герої (не)війни"

мені каву приніс. Пам’ятаю, я сміявся, що мені ще полковники каву в ліжко не носили, а я за званням підполковник. «Редут» мені дав величезний знімок місцевості, і я пішов збирати людей. Снаряги у нас тоді особливо не було, у моїй БТГр — ні касок, ні розгрузок, ні броників — узагалі нічого. А на мені самому були тільки маскхалат, подарований начальником розвідки Андрієм Пілюком, афганський «ліфчик», пошитий за свої, на голові — бандана, в руці автоматі — і все. Вилаштував своїх 47 чоловік, а техніку вирішив розділити на дві частини: чотири танки і два БМП у мене і один танк і одне БМП — у Саші.

За задумом Кащенка, його група повинна була атакувати блокпост ворога під зруйнованим мостом біля Пісок, а група Олександра Лавренка — охороняти тили біля «Вольво-центру».

— Саша Лавренко був моїм хорошим другом. Наша спільна служба почалася тоді, коли я став командиром роти, а він до мене прийшов молодим зампотехом. За той час, поки я воював, з усіх втрат — це та, яку я ніколи собі не прощу. Не скажу, що я себе з’їдаю за це, та й не звинувачую, просто тепер розумію, що все можна було переграти інакше.

Спочатку все йшло за планом. Кілька танків увірвалися під міст і відразу відкрили по терористах кулеметний вогонь. Командирський танк вилетів на гору, щоб оцінити обстановку. Аж раптом навідник побачив у кущах гармату… Розворот башти… постріл. Гармату разом з обслугою знищено.

— Там були добре укріплені оборонні комунікації, бетонні споруди, бліндажі, вогневі точки, дзоти, перекриті щілини, — розповідає комбат. — Ці укріплення виконані наче з настанови інженерних військ, а будували їх справжні професіонали.

Тим часом капітан Лавренко вів бій з іншим блокпостом супротивника, знищив танк, десятки терористів, два мінометні розрахунки, які могли вдарити в тил основній групі…

У якийсь момент усе пішло не за планом. Один із танків у диму відірвався від групи й опинився в самому кублі ворога. Його підбито, але екіпаж зумів вибратися з машини і сховатися в городах. Кащенко, не роздумуючи, зібрав добровольців, щоб витягти своїх із засідки.

— І в цей момент там таке валиво почалося з усіх боків: з кожного будинку, вікон, погребів — відчуття, що по тобі стріляють звідусіль. Олежика Посохова поранило, я до нього кинувся, оглянув, куля пробила тіло. Але пощастило, що легені не зачепила, а між ребер пішла навиліт. Коли Олег сказав, що терпимо, я побіг на своє місце, але в цей момент мені прострелило ноги.

Командира поклали на броню, проте розворот башти скинув його на землю, і Кащенка мало не задавили власним танком. Бійці повернули комбата на танк.

— У мене був піхотинець один, я його напряг з нами піти, так він в башті сховався. Я до люка доповз, а він, сука, сидить і скиглить: «Може, мені вилізти?» Я йому кажу: «Та сиди вже, чорт із тобою». І ось думаєш, які всі різні. Інша справа — мій навідник Афоня, строковик. Коли снаряди закінчилися, він на броню виліз і патрони заряджав. А я йому, ще коли ми тільки під міст висунулися, кричу: «Бл..., у башту залізь!» Він виявився контуженим і не чув. І я пам’ятаю, що «трах-бах», усе горить, стріляють кругом, а Афоня сидить і патрони заряджає. Худенький такий, маленький. Тоді я йому кулаком у шлемофон постукав, щоб у вежу заліз. Я дуже боявся, що вб’ють пацана, 18 років лише. Дитя…

Відступили в сторону «Вольво-центру», там організували пункт збору поранених. І аж тоді з’ясували долю групи Олександра Лавренка.

— Саша добре повоював, він три сепарських автобуси розстріляв, які хотіли зайти в нашу сторону, зі спини. А потім вискочили два танчики на нього, він один підбив, а з другого екіпаж просто вискочив і втік. Ще Саша взяв блокпост, на якому ми потім зібралися. Але коли почали по позиції крити ворожі міномети, Саша поїхав у бік цих мінометів і гусеницями їх потрощив, а вони його спалили. І коли пацанів діставали, то механік і навідник були мертві, а Саша себе підірвав гранатою, тому що його б сепари четвертували за те, що він їм накоїв. Ми йому за ці подвиги просили Героя України, але йому дали рік потому тільки орден Богдана Хмельницького III ступеня.

Олександр Лавренко таки став Героєм України — народним.

Дмитро Кащенко після реабілітації у шпиталі повернувся на війну.

— Не скажу, що мені подобається воювати, — це нікому не подобається, просто хочеться бути, напевно, потрібним і відчувати себе затребуваним. Тому я весь час намагався бути поруч із солдатами, але зазвичай там, де солдати, вбивають. Загалом, другий раз мене поранило в ногу, спину і голову під час мінометного обстрілу.

Сталося все випадково. До комбата підійшов боєць із проханням подивитися, що сталося в танку. Кащенко, щоб простіше рухатися, зняв бронежилет і каску. І саме в цей момент прилетіла міна.

— Серьога Каюн, заступник штабу батальйону, перемотує мені голову, а я кажу йому: «Володимирович, подивися, там мізки лізуть», — а він сміється: «Якби у тебе мізки лізли, ми б з тобою вже не розмовляли». Пам’ятаю, ми з ним тоді ще якихось поранених намагалися тягати. Уже коли в госпіталь в Дніпропетровськ приїхав, там я перестав розуміти, хто я, де і так далі.

Навіть після другого поранення Кащенко повернувся на передову. Щоправда, останнього разу був там недовго. Зараз у нього нове випробування — 2 роки навчання у військовому університеті. А потім — «куди Батьківщина відправить».

  Батько-сирота

26 липня 2010 року відставний військовий, ліквідатор аварії на ЧАЕС Віктор Коваленко, вудив рибу на березі Берландинки у Бершаді (Вінниччина). Не клювало. Раптом поплавок загойдався — це з човна у воду стрибнув п’яний. Віктор ввічливо попросив його піти купатися в інше місце. Чоловік виліз на берег і щосили вдарив пенсіонера в обличчя — той заточився, на землю полетіли окуляри. П’яна компанія з човна засміялася. Віктор обмацував землю в пошуках своїх «других очей» — марно. Змотав вудочку і подався додому. Розповів про пригоду синові Юрію. Той одразу запропонував вирушити на пошуки окулярів.

Замість них на березі знайшли ту саму п’яну компанію. Осіб із дванадцятеро. Віктор ішов першим і одразу дістав кілька ударів по голові, син кинувся захищати батька.

— Він попередив нападників, що офіцер полку спеціального призначення, а вони взяли в руки палиці й пішли на нього.

За кілька хвилин з’явилася міліція. А потім і «швидка» — Віктора зі струсом мозку, черепно-мозковою травмою і переломом носа госпіталізували. Юрій за кілька днів із подивом дізнався, що він не постраждалий, а… винуватець. Хуліган. Мовляв, разом із батьком спровокував бійку і завдав кільком хлопцям легких тілесних ушкоджень. Час минав, кримінальна справа, як то часто буває в таких випадках, забирала багато нервів — Юрію, який мешкав у Кіровограді, іноді доводилося спеціально їхати в Бершадь на допити, а згодом і на суд над одним із нападників, якого прокуратура зробила цапом-відбувайлом за всю компанію.

У травні 2014-го Юрій вперше не з’явився на суд. Прокурор мляво прочитав повідомлення з військової частини, що Коваленко не прибув на засідання з поважної причини, бо його у складі підрозділу відправили на схід України — в АТО. Віктор Коваленко, почувши це, втратив свідомість. По телефону син був дуже лаконічним. На всі запитання відповідав коротко: «Служу, тату». Уже згодом тато довідався про бойовий шлях сина.

— У червні—липні минулого року загін під командуванням сина виконував бойові завдання на кордоні України з Росією, саме їх група прикривала колони силовиків, які прямували