Читати книгу - "Герої (не)війни"

на Довжанський і Червонопартизанськ. Ці операції були здійснені без втрат. А ще загін тричі штурмував пропускний пункт Ізварине, очищаючи його від бойовиків. Однак нашим бійцям тричі надходила команда відступати, і бойовики знову займали пункт. В одному з важких боїв 15 липня минулого року Юрій загинув неподалік від села Провалля. Лише день не дожив до свого 37-річчя…

У скупих офіційних свідченнях про підполковника Коваленка залишилося ось це:

«Під його проводом розвідувальний загін, попри затятий опір терористів, з боями вийшов на визначений рубіж та закріпився на ньому. Такий маневр забезпечив прохід підрозділів Збройних Сил України та прикордонників для прикриття державного кордону України. За це офіцер був удостоєний військового звання «підполковник».

Особисто ним було сплановано та реалізовано прорив розвідувального загону крізь бойові порядки терористів у район населеного пункту Ізварине та перекриті основні напрямки висування сил супротивника, зброї та бойової техніки на територію України.

«У бойових сутичках підполковник Коваленко ніколи не ховався за спини солдатів, завжди йшов у бій першим. Він особисто знищив близько п’ятнадцяти озброєних до зубів терористів», — згадують його бойові товариші.

В одному із запеклих боїв розвідувальний підрозділ потрапив під шалений мінометний обстріл терористів, під час якого підполковник Юрій Коваленко загинув від тяжких поранень.

За мужність та героїзм, виявлені під час захисту суверенітету та територіальної цілісності України, заступника командира загону спеціального призначення підполковника Юрія Коваленка представлено до звання Героя України (посмертно)».

У Коваленка-молодшого залишилася дружина і дві доньки. А ще батьки, які зі смертю героя теж осиротіли.

  Танковий таран

Колись у дитинстві нам розповідали про подвиг Миколи Гастелло, який спрямував свій охоплений полум’ям літак у колону бензовозів Вермахту. Загинув сам і вбив багато ворогів. Було ще багато інших героїчних історій. З часом виявилося, що більшість цих історій вигадана. Не було нічого, а якщо й щось було, то не так і не з тими людьми. Суцільна пропаганда. Не було двадцяти восьми панфіловців, які гинули, зупиняючи німецькі танки з криками: «Отступать нєкуда, пазаді Масква!» Суцільна фікція, про що йдеться у висновках прокуратури СРСР.

Уперше я зрозумів це, коли в енний раз за день наткнувся на «пам’ятник невідомому солдату». Так багато героїв у книжках і жодного поруч. Суцільні невстановлені герої. «СРСР спеціально так робило. Щоб не платити родичам. За загиблого була компенсація, за зниклого безвісти — ні! Тому всі зникали безвісти. А німецьких солдат і зараз легко ідентифікувати. Приїздять родичі, знаходять своїх», — каже один із дослідників могил Другої світової.

Тоді це були порожні розмови. Кіно проти реальності. Теперішнє вривається в цю саму реальність по самісіньке коріння. «Історію України неможливо читати без брому», — сказав колись Володимир Винниченко. Фейсбук-сторінку Олени Абрамович неможливо читати без сліз. Вона довго вірила, що він ще живий. Зверталася до нього. Просила щось.

«Ты всегда говорил, что впереди у нас вся жизнь. Как же мы глубоко ошибались!!! Если бы я знала тогда, что тот проклятый день заберет Тебя у меня, я бы не отпустила Тебя никуда, обнимала бы, не переставая, запоминала каждое Твое слово, все Твои черты лица. Я помню всё… да, помню. Эти воспоминания всегда со мной. Я ощущаю Тебя рядом. Я верю,что Ты видишь, что Ты веришь в меня, согреваешь своей любовью и, конечно же, ждёшь нашей встречи. Да, мне нелегко, но я иду вперед, в этом мне помогает надежда на встречу с Тобой, на наше будущее, только уже не на этой земле… Я люблю Тебя, мой единственный, мой самый-самый, мой неповторимый! Мой Родной!»

Вона і мати Світлана вірили, що сталася якась помилка. Що чоловік/син живий. Можливо, у полоні.

Світлана Абрамович:

— Помогите, пожалуйста, найти и вернуть сына домой!!! Абрамович Артем Владимирович, 21.04.1990, старший лейтенант, 30 ОМБ. 12.08.2014 года был страшный бой, село Никифорово (под Степановкой), после которого связь оборвалась… Оборвалась до сих пор… Пропало много ребят!!! Да, их не называют «киборгами», а кто они?! Не было Степановки, не было Должанского «котла» и не было ребят!!! Но они были, есть и о них нельзя забывать!!! Помогите, пожалуйста, найти и вернуть домой сына!!!

Вони вірили до останнього. Про останній бій знали з розповідей побратимів. Двадцятичотирирічний Артем Абрамович був професійним військовим — закінчив Академію сухопутних військ і як старлей 30-ї бригади став командиром танкового взводу. У липні 2014-го їх відправили на південь Донеччини — під «стратегічну висоту» Савур-могилу. Охороняти села Степанівку й Никифорове. З російської території Никифорове обстрілювали «гради», з ближчої відстані працювали міномети «армії ДНР». З’явилися повідомлення про танки ворога. Спробували сконтактуватися зі штабами, проте жоден не відповідав. На «нараді лейтенантів» вирішили відступати до Міусинська. Хтось із «командирів» наказав повертатися назад. Знову «град». Потім — чотири танки, один з яких із білими смугами, як в українських. Перш ніж роздивилися, що інші три танки — російські Т-72, всі випустили по блокпосту снаряди. Водночас атакували з інших напрямків. Підбили дві БМП, один український танк зіпсувався ще до того, як став до бою. Єдина справна бойова машина — танк Артема Абрамовича. Він наказав іншим вантажитися разом із пораненими на БМП і відступати в напрямку Міусинська. Сам вирішив прикривати відступ. Поранені завантажилися на броню вцілілих БМП, почався відступ колони. Танк Абрамовича виїхав останнім. Коли він виїздив на дорогу, назустріч мчав російський Т-72. Відбулося лобове зіткнення. Таран.

Ті, хто відступав, бачили, як з пошкодженого танка виліз лейтенант Абрамович, витяг із люка механіка-водія і поліз по навідника. У цей момент пролунав вибух — здетонував боєкомплект. Вибухом відірвало башту.

Російський танк згодом зруйнувала армія агресора. Група, яку прикривав танк Абрамовича, успішно евакуювалася. Усі вижили.

Надія на те, що Артем живий, жевріла у рідних довго. Їздили в Донецьк, зустрічалися із Захарченком. Аж через багато місяців на окупованій території силами організації «Пам’ять» вдалося провести пошукові роботи. Серед полеглих за тестами ДНК вдалося ідентифікувати Артема Абрамовича і навідника танка Петра Барбуха.

23 травня 2015-го в Житомирі урочисто поховали капітана (посмертно присвоєне звання) Абрамовича.

«Вибач, що я жива, а ти — ні», — написала у Фейсбуці дружина. Мама за якийсь час пішла на службу в українську армію.

Подвиг Абрамовича не був даремним — він врятував життя багатьох побратимів. Між тим із села Маринівка в бік Іловайська — Донецька одна за одною пішли російські колони з військовою допомогою та добровольцями. Усе це на власні очі бачили бійці загону полковника Гордійчука, який перебував на висоті Савур-могила. Було їх там лише 35, до найближчої нашої частини в селі Петровське — 8 км. Хлопці казали, що доповідали про все бачене в штаб АТО та штаб Сектору Д генерала Литвина. 15 серпня загони самопроголошеної «ДНР» продовжили наступ та незабаром дійшли до контрольно-пропускного пункту «Успенка», створивши максимально сприятливі умови для масового вторгнення на територію України російських регулярних військ.

Це вже інша історія.

Капітан Абрамович нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

  Темур Юлдашев

«Ми з тобою разом прилетіли на Савур-могилу. Удвох їхали на першу розвідку. Разом штурмували цю Шайтан-гору. Два тренери. Гора забрала тебе до себе…» — пост у ФБ про «Тренера» — це був позивний Темура Юлдашева.

Темур Юлдашев — луганчанин. Військовий. Важкоатлет. Навесні 2014-го зібрав український