Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

слова уряду, досі не заборонена. Середа — то був день газети «Канар аншене»[58]. Володимир, Імре чи Павло вголос читали статтю Морвана Лебеска[59], якого вони возвеличували до небес за його завзяття, невичерпний бунт та «задирливу поезію». Вони схвалювали його полемістичну хроніку та літературні баталії.

— Цього фрукта вартувало б визнати загальноцілющим, — стверджував Вернер.

Тепер я можу впевнено заявити, що виживали вони завдяки грошам Кесселя та Сартра. Останні були багатими, знаменитими, щедрими та вміли зберігати таємниці. Отак ці двоє рекомендували своїх друзяк Ґастону Ґаллімару та іншим видавцям, щоб вони зрідка виконували переклади. Я роками жив серед них, нічого не підозрюючи. А дізнався правду випадково, за п’ятнадцять років після закриття Клубу, зустрівши Павла на похоронах Сартра.

Я більше не спілкувався з друзями по кікеру. Став наймолодшим членом Клубу. І здружився з Ігорем Маркішем, російським лікарем, який навчив мене шахів. У Ленінграді в нього залишився син мого віку. Він представив мене своєму приятелю Кесселю, з яким вони розмовляли російською. Я так само познайомився і з Сартром. Мої спогади про нього суперечать усім наявним біографіям. Сартр узагалі був кумедний, жартував, махлював у шахах: цупив фігури й реготав, коли Кессель здогадувався, дивуючись, куди подівся його кінь на f5. Він нечасто бував у Клубі. Сартр відчував ворожість багатьох його членів, що дорікали його комуністичним симпатіям, але радо приймали від нього грошики. Траплялося, після полудня він писав: на стосі паперу, не підводячи очей, весь у роботі, докурюючи сигарету аж до фільтра, — і ніхто не наважувався його тривожити. На нього дивилися здалека, почасти боязко, немов були почесними свідками роботи генія. Навіть ті, хто його недолюблював, не гребували відстояти тишу:

— Давайте тихіше. Сартр працює.

11

Кінець року видався сльотавий, Париж полонило безбарвне небо та полярна стужа. Ми вперше не святкували Різдво в родинному колі. Зникло щось, що нас згуртовувало. Франк готувався вступати до Вищої школи офіцерів запасу — його призвали на місяць. Тому він здійснював марш-кидок десь на теренах засніженої Німеччини. Алжиром ширилися безглузді та суперечливі домисли. Отож дідусь Філіпп вирішив податися просто в епіцентр подій, щоб сформувати власну думку. Між людьми чулося, що всі місцеві газети підкуплені й вірити їм у жодному разі не можна. За винятком хіба «Орор», і то не факт. Попри роботу в магазині, мама поїхала з ним, бо страх як хотіла побачити любого брата, а заразом бодай десь насолодитися блакитним небом. Жульєтт поїхала за компанію. А я з ними не хотів. Тому прикрився невідкладним навчанням.

— Як знаєш, — відповіла мама й більше не наполягала.

Отак ми з татом залишилися двома холостяками. Я дбав про нього, ходив за покупками, а вечорами підходив на авеню Ґобеленів, де він курував чимале будівництво, що от-от цілком переформатує сімейне підприємство. Я ходив із ним в овернське бістро на вулиці Фоси-Сен-Жак, де тато був завсідником. Він заходив до затильної кімнати — там його друзяки грали у французьке таро[60]. Попервах мені не давались хитромудрі правила гри. Але якоїсь миті все стало на свої місця. Я сидів за татом, і коли він, бува, не знав, як ходити далі, радився зі мною поглядом, щоб знати, чи йому заявити «пріз» або «гарде», чи, може, піти Малим[61] для «петіт о бу». Партнери по грі частенько закидали дрібні образи:

— Маріні грають усією родиною.

Попри все, ми нерідко вигравали отак, разом. І йшли геть. Тато обожнював китайську кухню. Щовечора ми вечеряли в ресторанчику на вулиці Місьє-ле-Пренс.

Оце ми вперше пропустили різдвяну месу в Сен-Етьєн-дю-Мон. Майдан Пантеон перетворився на справжнісінький каток. Ми провели вечір за телевізором, водночас об’їдаючись різдвяним «поліном», просоченим лікером «Гран Марньє», шоколадом від Мюрата і каштанами в глазурі, та реготали, уявляючи, як у знайомих і сусідів із кварталу померзнуть ноги, коли вони вийдуть з опівнічної меси. Гаразд, насміхатися із ревних католиків — не зовсім по-християнськи. Але це так приємно.

— Мамі скажемо, що ми ходили на месу. Вірян прийшло так багато, що ми сиділи в глибині церкви.

— Чому не сказати правду?

— Так ми уникнемо повчань.

— Тоді можемо сказати, що я прихворів, а ти про мене піклувався. Епідемія грипу якраз нам на руку.

Незабаром після Різдва тато зробив собі найкращий з подарунків: «Сітроен DS 19 Престиж». Весь рік за нього тільки й розмов. Щоправда, мамі машина не подобалася, вона взагалі хотіла «Пежо 403». Але тато пішов проти маминого вето. Одного зимового вечора він спокійним тоном оголосив, що таки купив її.

— Буде так і не інакше.

Тато доклав максимум зусиль, щоб пришвидшити доставку, і врешті отримав машину на три місяці раніше від заявленого терміну. Так от, ми пішли забрати автомобіль за концесією на бульвар Араґо. Священний обряд довкола передання ключів змушував замислитися над доцільністю слова «машина» — священнослужителі, що прославляють Святе причастя, не вдаються до такої фанфаронади. Вона була там одна: сяйлива, дзеркально глянцева, елегантна, жива. Щоби виграти час на усвідомлення ситуації, ми обходили її знову і знову, не наважуючись торкнутися. Директор салону пояснив що до чого. Тато невпинно перепитував та повторював для кращого розуміння. Безліч якихось кнопок, стереоавтомагнітола, сидіння м’якенькі, мов домашні крісла. Спершу освоїти її було непросто. Тато все не міг упоратися із важелем перемикання швидкостей на щитку приладів за кермом. Машина їхала з перебоями, як той кінь, що стає дибки і не дається осідлати. Мотор заглухав, тато нервував. А потім він уторопав, і DS поїхав. Автомобіль сам кермував, пришвидшувався, гальмував, обганяв. Татові залишалося хіба не заважати. Ми доїхали до бульвару Маршалів. Перехожі проводжали нас поглядом. Через Італійські ворота ми виїхали на національну трасу. DS мчав вільно, наче птаха. Жодній іншій машині не вдавалося із ним тягатися. Він з легкістю обганяв абсолютно всіх. У той момент тато здавався найщасливішим чоловіком на світі. Він узявся глузувати з дідуся Філіппа, достобіса влучно наслідуючи його ґабенський акцент. Я розсміявся, і що більше я тішився, то дужче він розходився. Незабаром я мав честь насолодитися добіркою пародій на П’єра Френе, Мішеля Сімона та Тіно Россі[62]. У мене аж засльозилися очі. Зрештою тато ввімкнув радіо. Там саме крутили Брассанса[63]. І тут ми почали: «Закохані, що цілуються на міських лавочках, міських лавочках, міських лавочках, о, які в них милі личка».

На різдвяний вечір тато підготував мені сюрприз: білети в Паризьку національну оперу. А що він узяв їх буквально в