Читати книгу - "Львів. Вишні. Дощі"

Відчинив хвіртку й тихцем, мовби чужинець чи злодій, почав прокрадатись за дім. Зайшов у комірчину. Треба ж, вони так і не відремонтували замок. Хоча кому би здалася стара комірчина? Справжній злодій найперше рушив би в оселю…

Дістав сокирку, пилку й підійшов до морелі. Старенька, напівусохла — її так і не зрізали. Мабуть, новий господар не поспішав тут порядкувати й старе дерево не викликало в нього спротиву. Він би на його місці давно позбувся його. Та добре, що досі тут. Воно потрібне йому.

Обережно, аби не надто шуміти й привертати увагу сусідів, зрубав спершу нижні гілляки, відтак поволі спиляв стовбур. Нижню, грубу частину, яка його цікавила, десь зо півметра, може, трішки більше, обтесав від кори і відпиляв. Відніс інструменти в комірчину, знайшов мотузку й намотав її на шматок стовбура, який йому потрібен, так, щоби можна було нести. Це вже був матеріал. Робочий матеріал, з якого виготовить… Та годі гаяти час, слід ушиватися звідсіля, поки господарі не повернулись.

Узяв свій матеріал і так само тихцем, як сюди прокрався, тепер виходив звідси. Дійшов до зупинки й побачив, як промайнула автівка — вже знайома йому. Як вчасно він упорався! От буде їм несподіванка! Хоча навряд їх те засмутить — лише вдячні будуть, що нарешті хтось спиляв старий непотріб…

У місто повернувся пополудні. Дощ знову припустився накрапати. Йшов, тримаючи в руці шматок морелі, обмотаної мотузкою, ховаючи її під парасолею, й раптом збагнув дещо. Дивну річ, яку чомусь не зауважував раніше. Всі важливі події в їхньому з Ольгою житті супроводжувались дощем. Їхнє знайомство відбулось у дощовий день. Він поспішав, запізнювався на важливу зустріч, і ненароком зачепив парасолею її парасолю. Вона ще роздратувалась тоді, бо теж поспішала, але видалась йому такою емоційною й пристрасною. Вловив запах її волосся, що пахнуло дощем — та воно в неї й у сонячну днину віддавало дощем, — і закохався. Отам, просто посеред вулиці, під дощем. Перекинулись кількома несуттєвими фразами, він вибачався за свою незграбність. Та їхні погляди тоді більше розмовляли. Дуже красномовно. Палко. Пристрасно. Її очі блищали якимсь жагучим вогнем.

На перше побачення теж ішли під парасолями. Ще сміялись, зустрівшись, згадуючи своє химерне знайомство. Мабуть, ще ніхто так не знайомився: зачепивши свою майбутню дружину парасолею! У день весілля, який за прогнозом мав бути сонячним і безхмарним, раптом пішов дощ. Це було щось дуже, дуже незвичайне і дивне… Коли лишила його… теж несподівано пішов дощ. Невеличкий, але накрапав. Мовби небо плакало разом із ним… А її волосся? Що пахнуло дощем навіть у сонячний день?..

Згадував тепер усі ті дощові химерики й раптом до щему захотів сонця. Світла. Досить з нього дощів!

Дістався додому. Спершу хотів привести себе до ладу; пішов у душ, бо відчував, що волосся віддає дощем. Цей запах, який раніше обожнював, тепер, здається, викликав огиду. Хотілося позбутись його, змити з себе якнайшвидше, якнайретельніше. Мовби якийсь непотріб. Нечистоту. Бруд.

Тим часом пані Ангелія вже чекала його на кухні, приготувавши каву. Любила з ним покавувати, порозмовляти. Та довго не затримувався: не терпілось утілити свій задум. Божевільний задум. Подякував старенькій і хутенько прошмигнув у свою кімнату. Витягнув з-під ліжка валізу з інструментами. Уже й забув, коли ними користувався востаннє, за цими химерно-тягучими рефлексіями… Постелив робочу ряднину й заходився обтесувати деревину. Знявши верхній шар, зрадів: сухе! Дощ не торкнувся висохлої середини! Заповзято надавав шматку дерева потрібної йому форми. Хотів витесати її лице. Лице своєї хронічної невиліковної хвороби під назвою Ольга…

У дощовий день він зрізав їхню морелю, аби витесати з неї лице жінки, якою хворий. Яке ж направду божевілля… Справді не знав, нащо те йому потрібно. Що воно йому дасть? Не хотів про те думати. Бо, якщо почати думати… знов… а він і так безперестанку думав-думав-думав… як іще розум не стратив, один Бог знає… Та поки працював із цим шматком дерева, що поволі набувало якихось форм і видимих ознак майбутнього лиця, був мов одержимий. Очі горіли шаленим вогнем, руки швидко і вправно витесували контури. Ось — шия… Ось — лоб. Ніс, губи… Волосся. Обов’язково волосся… що віддає дощем. Мусить віддавати дощем, тут уже нікуди не подітися…

Працював до самого вечора. Аж коли закінчив, заховав інструменти й уважно подивився на своє творіння. Акуратно поставив на стіл. Відійшов на кілька метрів. Знову підійшов. Доторкнувся руками, обережно, ніжно… мовби то направду її лице. Схожість була неймовірною. Аж не вірив, що зміг. Бо обличчя досі не витесував. Ніхто не замовляв. То надто кропітка і тонка робота, потребує часу, а радше — натхнення. А натхнення нині таки мав. Шалене…

Дивився на її лице незмигно. Мовби чекав, що ось-ось кліпне повіками й розтягне губи в посмішці. Чи ж скорчить якусь сердиту гримаску. Чи ж… Хтозна, що чекав насправді. І хтозна, скільки дивився отак незмигно. Та раптом — чи, може, йому здалось? — із правого дерев’яного ока викотилась сльозина. Що за дивовижа… Доторкнувся пальцями. Так, це якась волога. Невже сльози? Сльози морелі… Згадав, як оце — вже сухе! — дерево колись плакало разом із ним. Обоє плакали за своїм невідбулим життям… Торкнувся вологими пальцями свого лиця, по якому теж скотилася сльозина. Й вони змішалися. Сльози морелі і його сльози… Почуття, що переповнювали, були такими потужними, що сльози продовжували нестримно текти; горло болісно зчавлював клубок. А він усе стояв і дивився на витесане лице, що теж дивилось на нього. Мовби ввійшов у якийсь химерний транс. Бо раптом здалось, що лице дійсно ожило. М’язи заворушились, губи ледь-ледь розтулились, повіки кліпнули, очі широко розплющились. Подивились на нього. Погляд той мовби сягнув углиб його єства. Бо відчув, що всередині затремтіло від того доторку. Дивились одне на одного, і вже не тямив, чи це Ольга на нього дивиться, чи може, Світлана, чи ж якась інша жінка… Чи то вони міняються, чергуються поміж собою, бо то Ольгу бачить, то Світлану, то вже когось іншого… Либонь, втрачає розум. Нарешті… А все чекав, коли ж утратить… Відчував, що таки наблизився до краю прірви, за якою буде направду пізно… Тямив, що треба негайно відірвати свій погляд від цього химерного жіночого лиця й забиратись геть. Та погляд його не відпускав. Тримав тут. І він стояв, не міг уже й ворухнутись. Подумки змирився з тим, що погляд той штовхне у прірву, до якої наблизив. Чи може, сам наблизився? Того не відає!..

Хтозна, скільки часу так