Читати книгу - "Сторожова застава"

Це питання стосувалося вже діда. Та оскільки дід ніколи не говорив неправди, то йому лишалося хіба що опустити голову, аби не стрінутися з насмішкуватим поглядом князя Володимира..

Нараз Мономах поглянув кудись за спини дружинників і його очі перестали посміхатися.

— Ну, що ж, — сказав він. — За те, що вчасно помітили прибульців, хвалю. А от чи залишив ти, Ільку Івановичу, когось на сторожовій вежі, перед тим, як кинутися з дружиною до воріт?

Ілля Муровець відчув, як йому по спині сипонуло морозом. Атож, здається, на вежі зараз нікого немає. Останніми там були дід Овсій і Мирко. Але ж вони осьдечки... А князь Володимир за такий недогляд соромить так, що не доведи Господи! І є за що. Половець, він такий — то його й духу не чути, а за хвильку вже під ворітьми уродився! Як оце сам князь...

Муровець поспішно озирнувся у бік сторожової вежі, але нічого не побачив, бо її закривало кілька розлогих дерев.

— Я... — почав він. — Князю, ми з степу очей не зводимо. І над Сулою мої люди ходять, і край лісу є сторожовий дуб. Там теж двоє сидять...

— Що стежать, це добре. Але я тебе про сторожову вежу запитую, — зупинив його Мономах. — Чи нагадати тобі ще раз, що на тій вежі мусить денно і нощно стояти людина?

Князь сердито ворухнув густим вусом і, не чекаючи відповіді, від'їхав убік, аби йому відкрилася сторожова вежа. Нараз схвально кивнув головою і сказав:

— Що ж, гарно несете службу. Де Муровець — там усе до ладу.

Тепер уже всі виїхали на горб. Муровець полегшено зітхнув: на вежі виднілася крихітна постать спостережника.

— Це, мабуть, дядько Панько, — винувато прошепотів дідові Вітько. — Виліз на вежу і виглядає мене, бо я пообіцяв йому підігнати коня і не підігнав.

— Нічого, зачекає, — відказав дід і не втримався, скуйовдив Вітькову чуприну. — Сам Бог послав тебе, хлопче, до нас!

Дика кішка рись

У цьому лісі вона почувалася господинею.

На деревах — від товстелезних нижніх гілок, де так зручно відпочивати, і до верхніх, які й білку не втримають, — вона не мала собі рівних.

Мало кого вона боялася і внизу, на далекій вогкій землі.

Зате сама вона наводила страх на увесь ліс. Зайці й лисиці ледь зачувши її запах, стрімголов зривалися з місця. Косулі та олені обходили десятою дорогою те дерево, на якому вона спочивала.

Всі знали її нещадність і вміння зненацька й блискавично впиватися в незахищену шию. Навіть кошлатий ведмідь чи велетенський зубр, що інколи заходили у ці місця — і ті, зачувши запах дикої кішки, нервово пересмикували носом і сторожко озиралися.

Не боявся її хіба що дикий кабан, бо його товстошкіру шию не брали жодні кігті. Зате над ним можна було вдосталь покепкувати. Наприклад, схопити щойно народжене порося і стрибнути з ним на дерево...

І не було для неї більшої втіхи, ніж ласувати синочком чи донею того вепра і спостерігати як той в нестямній люті штурхає іклами дерево, на якому вона розкошує.

Єдине, кого дика кішка остерігалися — це двоногих істот. Остерігалася і зневажала, бо ті не вміли до пуття ні по деревах лазити, ні по землі бігати. Та й шиї у них були такі ніжні й незахищені, що розпороти їх можна було одним кігтем її пазуристої лапи.

Зате у двоногих були дуже вправні передні кінцівки. Вони вміли геть все, а надто — випускати довгі й жалючі жала, від яких не було ніякого порятунку. Єдина втіха, що ці істоти мали кепський зір. Такий кепський, що не могли нагледіти її навіть тоді, коли вона лежала, притиснувшись до гілляки, за кілька стрибків від них.

Тож вона звикла не тікати, коли хтось із цих двоногих проходив неподалік. Хіба що тісніше притискувалася до дерева та примружувала очі, щоб сонячний промінь не відбився від них. А ще вона полюбляла вибиратися на узлісся і подовгу спостерігати за життям тих двоногих. Особливо їй подобалося стежити за їхніми малюками. Ті, точнісінько, як і її кошенята, не могли ні хвилини побути в спокої. Вони бігали, стрибали, лазили по деревах, борюкалися і взагалі зчиняли такий веселий рейвах, що часом їй самій кортіло зістрибнути з дерева і погасати серед них.

Проте кілька днів тому така безпечність дорого їй обійшлася. Чи то вона невчасно блимнула оком, чи вляглася на досить освітленому місці, проте один з гурту двоногих, що проїжджав під її деревом, зупинився на ній поглядом. А тоді в його руках опинилася гнута лозина. Щось свиснуло, вдарило в гілляку перед нею і, відлетівши убік, застрягло їй поза вухом. З несподіваного болю, що пронизав все її єство, вона ледь не впала на землю. Все ж якимось дивом втрималася і щезла в гущаві швидше, ніж двоногий встиг послати ще одне жало.

Ці кілька днів вона мучилася так, як ще не мучилася ніколи. Біль, що нуртував у загривку, доводив її до божевілля, бо його не можна було ні перележати, ні зализати язиком. І цей біль з кожною хвилиною збільшував і без того велику зненависть до двоногих, що змусили її почуватися так зле.

Що вона їм вчинила? В неї і думки тоді не було напасти на когось із них, а надто на їхніх беззахисних малюків, хоча ті були ще слабшими, ніж верескливі діти дикого вепра.

Але відтепер вона не матиме жалю ні до кого з цих двоногих. Ні до старого, ні до малого.

Зненацька до неї долинув віддалений тупіт. Дика кішка рись зловтішно засичала і, перемагаючи біль, що на кожному кроці бив їй у тім'я, почала скрадатися до дороги, яку проклали ті двоногі.

Мономах любив швидку їзду. Ледь вибравшись за Римів, він стиснув коліньми кінські боки і його білий огир одразу вихопився наперед. Галопом пролетів князь вузькою лісовою дорогою, першим процокотів по мостках через Портяну, затим через Іржавицю і щез межи присульських верболозів та очеретів.

Коли супровід знову наздогнав його, княжий оґир уже щипав траву, а сам князь стояв на високому, підточеному Сулою, пагорбі. Рвучкий вітер шарпав його червоне корзно, куйовдив прихоплену першою сивиною чуприну, проте князь на те не зважав. Він стежив за двома кінними постатями, що повільно малішали на овиді, і думав про щось своє. Ліворуч з-за очеретів