Читати книгу - "Там, де козам роги правлять"

— Одлига настає, вже капає з даху... Отак, тепер тільки почнеться зима. А з дровами — що вивезли, те й буде. Я привіз тобі гроші, добрячу норму ти виробив, у районі не могли надивуватись... Так, так, одлига...— І знову втупив погляд у хворого. Брови йому нервово здригалися.

— А що з трактором?

— Та вже бігає "по шосе, нічого йому не сталося, причеп трохи розбило, поправили...— Глянув на двері, присунувся з стільцем ще ближче.— От, є трохи часу. Стара не сподівалася, що я сьогодні приїду, то й вечеря не готова. Метек сидить над книжками, а Кульчик по-своєму папір переводить. Думаю, загляну до тебе, побалакаємо трохи, правда ж?

— А чого ж...

Настала тиша, і в ній було виразно чути, як з даху капають великі, важкі краплі. Лісничий легенько всміхнувсь. Едек здригнувся. Не розумів цього чоловіка. Чого він хоче? Чого він хоче?

— Щось ти, хлопче, зажурився останнім часом? Це кепсько. І Метек з чимось крився від мене. Це кепсько. Інколи варто з старшими порадитись.

— Так,— прошепотів Едек засмучено.

— Коли ви приїхали, Метек казав, що ти там багато чого натворив в Ольштині. Хуліганив, мабуть?

— Так.

Якось по-дурному почував себе з тим підтакуванням. А що було казати? Розповідати все, сповідатися? Навіщо? Не мав ні найменшого бажання. Але, слухаючи таку проповідь, він теж довго не влежить. Схопиться з ліжка і полетить на ту відлигу, хай йому чорт, аби тільки більше не слухати.

— Як тільки встану, поїду назад. До Ольштина,— сказав у відчаї.

— Облиш, людино добра, тобі що, в селі не подобається?

— Ні,— сердито відповів хлопець.

І помітив, що лісничий раптом посмутнів. Потім підвівся, витяг а бокової кишені пачку газет, підкрутив лампу, вогник піднявся вище. Пан Гасинець уперто шукав щось у газетах.

Едек уже знав. Певно, там в повідомлення про смерть Красавчика. Лісничий усе знав. Метек виляпав, а він спеціально розшукав у Ольштині той номер газети, а може, хто ж його знав, уже заявив у міліцію, тепер от-от прийдуть, щоб його арештувати.

Ця думка викликала у нього обурення. Якщо так, то нехай буде! Він не дасть, щоб його піймали, як рибу сачком. Він хотів сам піти в міліцію. Але коли його виказали, то він боронитиметься. Сьогодні ж уночі втече, хоча б довелося кулаками прокладати собі дорогу. Він раптом озвався з іронією, аж пан Гасинець здригнувся, почувши в його голосі якийсь чужий, досі незнаний тон:

— Не шукайте. Мабуть, там про Красавчика пишеться, так?

Якусь мить, чекаючи на відповідь, ще сподівався — може, все-таки це не те, може, щось зовсім інше.

— Так, про Красавчика. І не тільки про нього. Ти дивуєшся, що це мене цікавить?

— А що?— кинув з викликом.

— Та нічого. Ось воно. Прочитай собі, а потім, як матимеш охоту, можемо побалакати...— Лісничий дав йому газету, в якій червоним олівцем було обведено одну замітку. Лампу підсунув на край столу, щоб Едекові було краще видно. Сам переглядав якийсь ілюстрований журнал.

Літери скакали хлопцеві перед очима. Він знав, що ця замітка вирішить його долю. Приплющив на мить повіки, зосередився, читав уважно. В місцевій хроніці великими жирними літерами була надрукована інформація під назвою: «Коли нарешті буде спокій на вулицях Ольштина?»

«Кілька днів тому недалеко від П’ястовської Брами сталася сутичка поміж місцевими хуліганськими елементами. Суперечка за дівчину призвела до бійки двох банд. Тільки втручання міліції припинило ту бійку. Один з учасників скандалу, відомий у злочинному світі Ольштина під кличкою Красавчик, діставши удар залізною трубою, втратив свідомість. Карета швидкої допомоги доставила його до лікарні, з якої він через два дні вийшов. На місці події затримано також одну дівчину. Обох було притягнуто до відповідальності. Всі інші учасники бійки повтікали, слідство, яке проводить міліція, ускладнюється тим, що ні названий Красавчик, ні дівчина не хочуть назвати їхні імена, пояснюючи, ніби решти хуліганів вони не знають».

Рука з газетою упала на ковдру. Боже, Красавчик живий! Даремно він так мучився. Живий... В ту мить Залєський відчув до Красавчика аж ніби вдячність. Дихав важко. Таке пережити! Отже, йому вже не загрожує тюрма, у нього не буде вічних докорів сумління, він не вбив людини...

Глянув ще на дату. Дев’ятнадцяте листопада. А бійка була п’ятнадцятого... Певно, цей номер не потрапив до лісництва, бо ж у ті перші дні він шукав у газетах якоїсь згадки про скандал...

Не міг угамувати серця, що так по-дурному калатало, наче хотіло вискочити. Едек відчував, як його заливає великий спокій і водночас — нездоланний сором. За те, як ще кілька хвилин тому він ставився до лісничого, за недовір’я і ворожнечу до людини, яка принесла йому таку новину.

— Вибачте,— прошепотів хлопець.

Лісничий здригнувсь, але не обернувся. Тоді він повторив:

— Вибачте, будь ласка.

— За що?

— Що я був такий грубий, що...

Лісничий махнув рукою.

Едек знову довго мовчав. Боровся з тим соромом, хотів почати розмову, але все не міг пересилити себе.

— Я б...— І знову довга пауза.— Я б хотів побалакати... як ото ви казали...

Лісничий разом із стільцем присунувся до нього.

— Гаразд. Що ж би ти хотів сказати? Радий цьому?

— Страшенно радий... Боже, я так боявся, що вбив його. Хотів їхати і сам заявити. Не міг витримати. І Метек мучився, не знав, як виплутатись, бо думав, що я вбивця.

Замислився. В очах його блиснуло зацікавлення.

— А звідки ви знали? Чи ви все знали?

Поправляючи мокре від поту, липке волосся, хлопець не спускав очей з обличчя пана Гасинця.

— Метек, як ти сам кажеш, уже не міг дати собі ради. Я стежив за ним, боявся за нього... Мені й на думку нічого такого не спало. Тільки під час твоєї хвороби, ще першої ночі — я сидів на цьому самому місці — почав трохи догадуватись. Ти щось кричав про якогось Красавчика, а потім — що не хотів його вбити, і щось там іще... Тоді я прямо запитав Метека. Він розповів, радився, що робити.

— А ви? Що ви йому порадили?

— Насамперед — ждати, поки не мине криза. Це було найважливіше.

— А тоді?

— Тоді перевірити, з’ясувати все. Для того, власне, я й поїхав сьогодні до Ольштина. Ладен був сидіти в місті хоч і тиждень. У мене є там знайомі, винюхав би, як воно з тим