Читати книгу - "Небудь-де"

дівчинка, прикриваючи обличчя долонею, а тоді похитала головою і сказала:

— Ото було б справжнє щастя. Якби ж то. Ні, я щуровустка. Ми говоримо зі щурами.

— Що, просто теревените з ними?

— О ні. Ми багато чого для них робимо. Розумієш, — її інтонація натякала, що таке навряд чи колись могло спасти Ричардові на думку без сторонньої допомоги, — щури дечого не можуть зробити самі. Тобто, вони ж не мають пальців, ані великих, ані решти. Стривай… — Вона раптом притисла його до стіни й приклала брудну долоню до його рота. Тоді задула свічку.

Нічого не сталося.

Тоді Ричард почув далекі голоси. Вони почекали ще трохи, в темряві й холоді. Ричард здригнувся.

Повз них пройшли якісь люди, що стиха балакали. Коли всі звуки затихли, Анестезія відняла долоню від Ричардового рота, знов запалила свічку, і вони рушили далі.

— Хто то такі? — спитав Ричард.

Вона знизала плечима.

— Байдуже.

— Тоді чого ти вирішила, що вони б не були раді нас побачити?

Вона глянула на нього доволі сумно, як мати, котра намагається пояснити малюку, що цей вогонь теж пече. Усі вогні печуть. Будь ласка, повір.

— Ходімо, — сказала вона. — Я знаю, як пройти навпростець. Зріжемо трохи через Горішній Лондон.

Вони піднялися кам'яними сходами, і дівчина штовхнула якісь двері. Вони пройшли крізь них, і двері зачинилися за ними.

Ричард збентежено озирнувся. Вони стояли на Набережній, кількамильній пішохідній дорозі, яку вікторіанці збудували уздовж північного берега Темзи, і яка накрила каналізаційну систему й новостворену Окружну лінію метро й замінила собою смердючі відпливні смуги, що перегнивали уздовж берегів Темзи впродовж попередніх п'ятисот років. І досі тривала ніч — або, можливо, ніч наступила знову. Ричард не міг напевне сказати, як довго вони ходили серед підземної темряви.

Місяця не було, але нічне небо повнилося ясними й палахкотливими осінніми зорями. Вуличні ліхтарі теж горіли, як і вогні на будинках і мостах, і вони виглядали припнутими до землі зірками, і блимали, подвоєні, відбиті разом із містом у нічних водах Темзи. «Казковий край» — подумав Ричард.

Анестезія задула свічку, а Ричард сказав:

— Ти точно знаєш правильну дорогу?

— Так, — сказала вона. — Достеменно.

Вони наближалися до дерев'яної лавки, і коли Ричардів погляд упав на неї, вона здалася йому одним з найбільш жаданих об'єктів, що коли-небудь траплялися йому на очі.

— А ми можемо трохи посидіти? — попросив він. — Лишень хвилинку?

Вона знизала плечима.

— У п'ятницю, — сказав Ричард, — я мав роботу в одній з найкращих фінансово-аналітичних компаній Лондона.

— Що таке фінансово-антична кумпанія?

— Це була моя робота.

Вона вдоволено кивнула.

— Ясно. І?..

— Та це я просто нагадую собі. Вчора… здавалося, що я більше ні для кого не існую.

— Так це тому, що так і є, — пояснила Анестезія.

Запізніла пара, що до того повільно йшла Набережною в їхній бік, тримаючись за руки, присіла посередині лавки між Ричардом і Анестезією, і взялася пристрасно цілуватися.

— Перепрошую, — сказав їм Ричард. Чоловік засунув руку жінці під светр і з ентузіазмом сліпо блукав нею, мов самотній мандрівник, що відкриває недосліджений континент.

— Я хочу повернути своє життя, — сказав Ричард тій парі.

— Я люблю тебе, — сказав чоловік до жінки.

— Але твоя дружина… — сказала вона, лизнувши його щоку.

— В сраку її, — сказав чоловік.

— Не треба її, — сказала жінка й п'яненько захихотіла. — Краще мене…

Вона поклала руку на його штани й захихотіла ще раз.

— Ходімо, — сказав Ричард до Анестезії, відчувши, що лавка починає втрачати принадність, і вони підвелися й пішли геть. Анестезія зацікавлено озиралася на пару на лавці, що поволі переходила в горизонтальне положення.

Ричард нічого не казав.

— Щось не так? — спитала Анестезія.

— Все — тільки й того, — сказав Ричард. — А ти завжди жила внизу?

— Та ні. Я народилася тут, — вона повагалася. — Тобі нецікаво слухати про мене.

Ричард майже здивовано усвідомив, що йому таки цікаво.

— Та ні ж бо. Розкажи.

Вона поперебирала пальцями грубі кварцові намистини, що висіли на її шиї, і ковтнула.

— Значить, були я, моя матір і близнючки… — сказала вона, а тоді замовкла. Її губи міцно стулилися.

— Продовжуй, — сказав Ричард. — Я слухаю. Мені справді цікаво. Чесно.

Дівчина кивнула. Вона набрала багато повітря, а тоді почала розповідати, не дивлячись на нього, а прикипівши очима до дороги поперед себе.

— Ну, в моєї матері була я та сестри, але в неї стало недобре з головою. Якось я прийшла зі школи, а вона кричала, не вгаваючи, і на ній не було одягу, і вона трощила все, що бачила. Тарілки била й усе таке. Але нас вона не зачіпала. Ніколи. Мене й близнючок забрала жінка з соціальної служби, і мені довелося залишитися в тітки. Вона жила з одним чоловіком. Він мені не подобався. І коли вона йшла з дому… — Дівчина затихла; вона мовчала так довго, що Ричард подумав, чи не закінчила вона розповідати. Тоді вона знову почала: — Різне бувало. Він мене кривдив. Й інше робив. Нарешті, я розповіла тітці, а та почала мене бити. Сказала, що я брешу. Сказала, що наведе на мене поліцію. Але я не брехала. Тож я втекла. То був мій день народження.

Вони дісталися Альбертового мосту, кітчевого монумента, що перекинувся через Темзу, з'єднуючи Беттерсі на півдні з челсійським краєм Набережної, казкового мосту, обвішаного тисячами крихітних білих вогників.

— Мені не було куди йти. І я змерзла, — сказала Анестезія і знову затихла. — Я спала на вулиці. Спала вдень, коли було тепліше, а вночі ходила, просто щоб рухатися. Мені було всього одинадцять. Я крала в людей з порогів хліб і молоко. Мені це не подобалося, тож я почала тинятися вуличними ринками, збираючи зіпсуті яблука, помаранчі й інше різне, що люди викидали. А тоді мені стало дуже зле. Я жила під надземним переходом у Ноттин-Гіллі. А коли отямилася, то вже була в Спідньому Лондоні. Мене знайшли щури.

— А ти колись пробувала повернутися до всього цього? — спитав він, показуючи навколо рукою на тихі, теплі, людні будинки. Пізні машини. Справжній світ… Вона похитала головою. Кожен вогонь пече, дитинко. Ти ще навчишся.

— Не можна. Або одне, або інше. Обидва не випадають нікому.

— Мені шкода, — нерішуче сказала Дуері. Її очі почервоніли, і виглядала вона так, наче щойно енергійно вишмаркувала носа і зчухрувала сльози з очей і щік.

Поки вона опановувала себе, маркіз розважався, підкидаючи й ловлячи старі монетки й кості, які він тримав в одній з кишень пальта. Він підвів очі й холодно подивився на неї.

— Справді?

Вона