Читати книгу - "Зима наближається"

(Геноцид у Руанді 1994 року заслужив трохи більше згадувань, переважно у формі каяття за те, що президент США не зробив нічого, аби втрутитися.)

Не те щоб тоді перша чеченська війна взагалі ігнорувалася. Правозахисники та західні ЗМІ висвітлювали ті звірства максимально детально. Із наближенням виборів 1996-го нездатність російських військових приборкати регіон так швидко, як обіцяли, стала проблемним питанням для Бориса Єльцина, змушуючи його говорити про це під час появи на публіці. Пам’ятайте, то був час, коли Росія ще мала вільні медіа. Невдовзі після того, як до влади прийшов Путін, саме слово «Чечня» було практично заборонено вживати в російській пресі. Єльцин навіть пішов на деякі незручні кроки, виступивши разом із Клінтоном на прес-конференціях у 1995 та 1996 роках, де відповідав на запитання про Чечню, переважно заперечуючи прояви насильства, незважаючи на величезну кількість повідомлень про військові злочини.

Це надзвичайне відчуття — читати записи тієї прес-конференції сьогодні. Російський президент змушений відповідати на складні запитання від російської преси! Можна пробачити, якщо ви не пригадаєте такого ніколи раніше в російській історії. Під час прес-конференції в Москві 10 травня 1995 року, вислухавши заперечення Єльцина, один репортер перейшов прямо до суті.

РЕПОРТЕР: «Президенте Клінтон, ви щойно почули, як президент Єльцин описує ситуацію в Чечні словами, що можуть суперечити новинам про масові вбивства, які надходять із тієї частини країни. І я хочу спитати: яка ваша реакція на його відповідь? Чи ви її приймаєте? Якщо ні, то чому та який вплив ці повідомлення про жахливі речі там можуть мати на країни, що прагнуть приєднатися до НАТО? А також що ви мали б сказати йому про це?» [13]

У відповіді Клінтона йшлося про те, як втрати серед цивільного населення та тривалі військові дії в Чечні «сильно стурбували решту світу та вплинули на ставлення багатьох країн у Європі до того, що тут відбувається, а також до майбутніх відносин». Він сказав, що переконував Єльцина укласти угоду про припинення вогню та «зробити це якнайшвидше», зауваживши, що «це було для них [Росії] теж нелегко».

Зрештою що міг вдіяти американський президент або Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) з кривавою громадянською війною в Росії, де переміщували, катували та вбивали десятки тисяч цивільних? Одна думка випливає зі сказаного раніше на тій самій прес-конференції, коли в президента Клінтона запитали, що він збирається робити з продовженням підтримки Росією іранської ядерної програми.

РЕПОРТЕР: «Чи будете ви протидіяти погрозам республіканців урізати іноземну допомогу Росії?»

Що?! Так, отакою була ситуація в 1995-му! Сьогодні, рівно двадцять років по тому, збудована Росією іранська ядерна програма знову на перших шпальтах переважно з тієї самої причини — страху, що Іран будує ядерну бомбу. І все це починалося, коли американські гроші допомагали Росії триматися на плаву (а Єльцину — переобратися в 1996 році). Безумовно, слід було обговорити потенційну залежність такої допомоги від припинення підтримки іранської ядерної програми або масових убивств у Чечні. По суті ж, таку залежність лише побіжно обговорювали в обох палатах Конгресу США в 1995 та 1996 роках.

Російське агентство з атомної енергетики «МинАтом» (яке у 2007-му змінив «РосАтом») приносило відчайдушно потрібну країні вільно конвертовану валюту та працювало з просто-таки тривожним рівнем непідзвітності. Його шеф Віктор Михайлов уклав таємну угоду з Іраном на постачання газової центрифуги, що мала б забезпечити виробництво збройного урану, причому зробив це, навіть не попереджаючи Єльцина[14]. Це шахрайське агентство також мало підтримку міністра іноземних справ Євгенія Примакова, який сприяв тісним політичним та економічним зв’язкам з Іраном[15].

У своїй книзі Клінтон розповідає, що коли він уперше зустрівся з Єльциним у Кремлі під час візиту, вони «вдарили по руках», що Єльцин публічно оголосить, що Росія не передаватиме Ірану жодних ядерних технологій, які можна було б використати з військовою метою. Як і домовлялися, той зробив це на прес-конференції, але офіційно Єльцин не забороняв передачі технологій подвійного призначення аж до серпня 1996-го, більш ніж за рік.

Багато членів Конгресу були обурені та висунули додаткові умови щодо обмеження допомоги Росії, якщо вона продовжуватиме підтримувати іранську ядерну програму та воювати з цивільним населенням. Але адміністрації Клінтона вдалося включити до законопроекту про допомогу Росії спеціальне положення, яке мало «дозволити президентові відхиляти це обмеження, якщо він вважає, що це в інтересах національної безпеки США». Адміністрація стверджувала, що було неприпустимим обумовлювати допомогу Росії конкретною бажаною поведінкою щодо Ірану або Чечні, оскільки «ця програма допомоги була покликана сприяти реформістським елементам у Росії та, як наслідок, полегшити трансформацію, що мала б гарантувати більш тісне співробітництво в майбутньому»[16].

Фактично цей параграф виправдовує все, прибираючи із зовнішньої політики елемент моралі. Заради примарної надії на «більш тісне співробітництво в майбутньому» адміністрація Клінтона була готова відкласти іранську ядерну програму та масові вбивства в Чечні подалі. І проблема була не в грошах: кілька мільярдів доларів не роблять і не руйнують жодної країни, хоча Єльцин, безумовно, потребував усієї допомоги, яку він міг одержати, адже наближалися президентські вибори 1996 року. (Я сам тоді підтримав його кандидатуру.) Замість того, щоб прив’язати допомогу й зовнішню політику до аморального винищення цивільного населення в Чечні, Клінтон висловив занепокоєння, зробив кілька непевних припущень, що це може спонукати інші країни вступати до НАТО (як згодом і сталося) та назвав це внутрішньою справою Росії.

Клінтон та Європа втратили шанс провести для Росії межі прийнятної поведінки майже скрізь, окрім Прибалтики. У Середній Азії та різних зонах конфлікту на Кавказі Захід мовчки підтримував російський вплив. Як повідомила в жовтні 1994 року газета «Нью-Йорк Таймз», за два місяці до вступу російських військ у Чечню Захід відмовився надати цій новоствореній державі своїх миротворців, дозволивши російським військам увійти, щоб розв’язати спровоковані ними ж конфлікти[17].

Свого часу Рейган та його моральна зовнішня політика вказали правильний шлях, але тепер цей шлях повністю відкинули. Він не базувався на тому, що можна зробити в односторонньому порядку. Наприклад, ніхто не міг навіть уявити, що Сполучені Штати або НАТО можуть прямо допомогти чеченським сепаратистам. Важливим елементом було показати чітко та послідовно, що мають значення і права людини, і людські життя. Клінтон натомість так сильно сподівався на «більш тісне співробітництво», що