Читати книгу - "Зима наближається"

просто не міг заявити, що винищення цивільного населення й допомога державі-спонсору терористів, які створюють ядерну програму, неприйнятні.

Це свідчення аморальної пасивності також забиває додаткові цвяхи в труну міфу про російське приниження. Клінтон постійно поводився з Єльциним якнайкраще, надавав Росії інформацію щодо Ірану, почав масову демілітаризацію Європи й навіть допоміг роззброїти інші колишні радянські держави, створивши враження гарантій із боку Росії. 1994-й став роком, коли лідери Росії, України, США та Великої Британії сіли поруч за довгим столом в Угорщині для підписання того, чому судилося стати відомим як Будапештський меморандум про гарантії безпеки.

Цей короткий документ мало схожий на докладний договір чи навіть гарантію безпеки, але його наміри та завдання були зрозумілими. Під сильним тиском із боку Росії та Сполучених Штатів Україна відмовлялася від третього за обсягом ядерного арсеналу у світі. Взамін український президент Леонід Кучма хотів отримати від Клінтона, Єльцина та Джона Мейджора публічне зобов’язання, що вони «поважатимуть незалежність, суверенітет та наявні кордони України» й «утримуватимуться від загрози або використання сили проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України»[18].

Коли Росія вторглася в Крим, а потім анексувала його в березні 2014 року, вона, вочевидь, порушила цю угоду. На жаль, як і щодо інших підписантів, меморандум не передбачає засобів примусу, і єдиною обіцяною реакцією є звернення до Ради Безпеки ООН «у разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії або об’єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї».

Під час моєї розмови з першим українським президентом Леонідом Кравчуком у Києві наприкінці 2014 року він непохитно стояв на тому, що Сполучені Штати здали Україну Путіну, відмовившись від зобов’язань, які Клінтон узяв на себе в Будапешті. За його словами, саме Клінтон навіть більше за Єльцина постійно тиснув на нього та президентів Казахстану й Білорусі, аби ті поступилися своїми ядерними арсеналами. Поза сумнівом, це було гідною метою та гідним досягненням на той час. Але про що це говорить, коли двадцять років по тому Україна є практично безпомічною проти гігантської ядерної військової машини Володимира Путіна, а Сполучені Штати кажуть Україні: «Вибачте, але треба було уважніше читати в Будапешті?»

Відповім на своє власне запитання: «Це говорить світу, що американські обіцянки безпеки не мають жодної цінності (та й британські за великим рахунком)». Єдиним завданням Будапештського меморандуму було продемонструвати будь-якому потенційному агресорові, — уся увага, звісно, спрямована на російського ведмедя по сусідству, — що Сполучені Штати беруть Україну під своє ядерне крило. Якщо така демонстрація нічого не варта й мати власну ядерну зброю є єдиним способом убезпечитися від агресії, то іншим країнам не знадобиться багато часу, щоб на повній швидкості кинутися її добувати. Японія та Тайвань покладаються на Америку щодо стримування Китаю. Південна Корея покладається на Америку щодо стримування Північної Кореї.

І, усвідомлюють вони це чи ні, половина держав Ближнього Сходу відмовлялася від гонитви за ядерною зброєю для захисту від Ізраїлю лише завдяки довгій тіні Америки. Проте важко уявити, що таке стримування триватиме дуже довго, якщо президент Обама продовжує реагувати на російську військову агресію слабкими санкціями, нічого не вартими переговорами та висловлюванням глибокого занепокоєння.

Оскільки Білл Клінтон усе ще залишається доволі публічною фігурою, треба запитати, що він думає про індиферентне ставлення Обами до документа, який Клінтон підписав у Будапешті. Особливо з урахуванням того, що вони є членами однієї партії, а Гілларі Клінтон працює в кабінеті Обами на посаді державного секретаря. Мабуть, нікому з репортерів у Будапешті не спало на думку запитати в Клінтона, що його адміністрація робитиме, якщо Росія введе до України танки, як вона це зробила тепер, але я дуже хотів би почути його відповідь сьогодні.

Існує непереборна тенденція шукати в історії лише великі моменти. Хоч вони справді є, та довготривалі процеси й схеми зазвичай значать більше за будь-яке одне рішення чи подію. Коли ми говоримо про крах російської демократії та політику умиротворення з боку Заходу, яка його пришвидшила, важливо розглянути кожен момент, що увійшов до загальної схеми.

Буш-старший підтримував Михайла Горбачова аж до останнього — до гіркого кінця СРСР. Адміністрація Білла Клінтона була аналогічно закохана в Бориса Єльцина та підтримувала його замість ясної й послідовної політики тиску заради економічних реформ і демократії в Росії. Як я описуватиму в наступному розділі, Буш-молодший зробив ту саму помилку щодо Путіна, поставивши на особистість, а не на демократичні інституції, правила й принципи, яких Росія так сильно потребувала. Західним лідерам завжди здавалося, що вони знайшли когось, хто подобався або з ким могли спрацюватися, тому й хапалися за нього обома руками. Коли ж результати передбачувано не могли задовольнити нереалістичні сподівання, відіграти назад було вже незручно або й неможливо.

Тим часом авторитет і кредит довіри Америки на світовій арені протягом усіх 1990-х років поступово сходили нанівець. Наприкінці Холодної війни Сполучені Штати виглядали дуже могутніми, але насправді виявилися доволі кволими, схожими на чарівника країни Оз, коли завісу було відсунуто. До 1999 року, коли Клінтон нарешті зрозумів це в Косовому, завісу було не лише відсунуто, а й зірвано та спалено. Катастрофа гелікоптера «Чорний яструб» у Сомалі, геноциди в Югославії та Руанді, допущення нападу Росії на Чечню й обмеження розширення НАТО: кожна з цих подій стала ударом по глобальній стабільності та її нібито гарантам в Сполучених Штатах Америки та Європейському Союзі.

Далекі від імперських амбіцій та прагнення до гегемонії, на відміну від Росії та Китаю, Сполучені Штати просто відступили. Особистий кредит довіри Клінтона також швидко танув. У січні 1998 року газетні заголовки вибухнули скандалом із Монікою Левінскі. Улаштований у ЗМІ цирк, судовий процес і загроза імпічменту стали дуже сильним ударом для американського уряду та народу. Пізніше того ж року Клінтон іще раз зіпсував свою репутацію, коли наказав завдати ракетного удару по об’єкту в Судані, який виявився мирною фармацевтичною фабрикою.

Як би не було зручно покласти всю провину за крах російської демократії на Путіна, правда є більш складною. Повернення Росії до диктатури не було раптовою катастрофою. Радше багато невеличких, швидких кроків в одному напрямку нагадували поступове зісковзування. Це так само, як під час аналізу завершеної шахової партії, який ми називаємо «постмортем», говорити, що все йшло просто чудово, поки не сталося те чи інше. Зазвичай це абсурдно та шкідливо для процесу чесного аналізу. Звісно, бувають величезні окремі помилки за загалом гарних позицій, але в дипломатії вони навіть більш рідкісні, ніж у шахах на чемпіонаті світу.

Сьогодні це часто є