Читати книгу - "Амулет Паскаля"

більше нічого не треба говорити. Як просто!

4

У мене власний мідний ключ, котрим я відчиняю двері будинку мсьє Паскаля. Спочатку почувалася злодюжкою, відмикаючи замок. Тепер для мене це — приємний ритуал. Ключ великий і важкий. Хол у передпокої — темний, просторий, з картинами, вигнутими кріслами і великим люстром у дубовій рамці. Я іду на сходи. Часом із кухні визирає матуся Же-Же.

«Спить…» — пошепки доповідає вона. Або каже: «Він на тебе чекав, питав, чи скоро будеш…». Або: «Ну як твій? У вас, мабуть, любов? Може, одружишся і залишишся тут назавжди…». Цс останнє мене трохи дратує. Матуся Же-Же вважає, що жінка не повинна бути самотньою, що після двадцяти вона має сховати волосся під хустку і ходити у фартуху.

Щоправда, вона вже звикла до моїх сережок, джинсів і тату на плечі. Єдине, що її ще непокоїть, — це моя статура.

— Ти надто худенька, — співчутливо каже вона. — Як курчатко… (О, як вона патрає цих ніжних створінь у себе на кухні! Приємно подивитись!) Треба все їсти з хлібом! А ще я помітила, що ти викидаєш круасани… їх Бертолуччі (це наш пес) потім подвір’ям тягає…

Бертолуччі теж не любить круасанів.

Я піднімаюсь до своєї кімнати, відчиняю вікно. Вечір пахне пляжем — сухим піском і морською водою. Тепло. Навпроти мого вікна, слава Богу, немає (і не може бути!) багатоповерхівок. Я цілком задоволена — повітрям, помешканням, Іванком… і собою. Якщо мсьє буде сьогодні добре спати, то я також просплю до ранку. Я надаю впоперек ліжка і дивлюсь на білу стелю, дивлюсь, доки вона не розчиняється — я засинаю. І бачу себе в темному під’їзді перед ліфтом… Червона кнопка виклику світиться в темряві, мов вуглик. Поруч з’являється чиясь постать. І стоїть за плечима. І кашляє. Холодно і темно. Вуглик горить… Гуде ліфт. Гіркий запах від сміттєпровода… Це стара людина — сивий дід з блакитними очима. Вперше за кілька років бачу перед собою не чаклунські очі, які не насилають у хату голубів або синиць, не здушують шию невидимим зашморгом. Зніміть з мене чари, діду! Дайте мені нову шкіру, щільну, як броня! Я не знаю, що не дає мені спати. Не можу сформулювати…

Це — листопад водить мене колами свого зодіаку.

Це — повернення листів зі штемпелем «Адресат не з’явився».

Це — великі розчавлені сливи в осінньому саду.

Це — люди, чорноокі, що п’ють з душі потаємне.

Це — тваринний нюх, який не заглушити ані тютюном, ані спиртом…

Це — стояння біля ліфта з червоним оком.

Відверніть від мене це око! Я піду пішки. Я завжди любила ходити пішки.

Що мені треба? Була ж якась мрія, вихоплена з вогню?

Була, я напевно пам’ятаю!

Води? Хліба? Анальгіну?!!!

Білих шкарпеток?

Діду, зніміть з мене чари — я згадала!

Я хочу народити Сина…

— Прокинься!! — Мене трусять за плече, а я ще стою біля ліфта. Там, уві сні…

— Все добре. Заспокойся! Це — сон. Що тобі наснилося?

Я розплющую очі — я їх просто розліплюю, адже вони заклеєні жахом.

Оце так! Наді мною стоїть мій дорогий мсьє — у капцях на босу ногу, в смішному нічному ковпаку, в картатім халаті з атласними вилогами.

— Пробачте, пробачте… — кажу я.

Уявляю, як я репетувала, якщо він почув зі свого поверху! Я підхоплююсь.

— Я не хотіла…

— Це сон, — знову каже він.

— Так, знаю, — кажу я. — Давайте я проведу вас униз. Не турбуйтеся. Це був сон.

— Спіть, спіть, пані Голко. Я сам.

Він такий смішний у цьому халаті! Іде до дверей, обережно зачиняє їх. Справжній татусьо! Цікаво, чи є в нього діти? Ми про це ніколи не говорили… Чи мав він жінку? Чи любив її і куди вона поділася? Померла? Я не могла розпитувати про це навіть матусю Же-Же. Якось незручно. Мсьє для мене — щось незбагненне. Мені навіть дивно думати, що він голиться чи…

Ага, ось я і згадала свої дитячі жахи! Пам’ятаю, як, дивлячись одного разу телевізор, де показували якийсь державний захід, раптом подумала: чи пісяють президенти?! Я довго вирішувала це важливе питання. Воно мене мучило настільки, що на першому ж уроці 1 вересня я підняла руку і поставила його руба вчительці. Я була переконана, що вона дасть негативну відповідь. Вчителька розгубилася і вигнала мене з класу. Так я нічого і не зрозуміла. Вирішила, що це — державна таємниця, про яку не можна казати вголос.

Так от, мені важко уявити молодість мого господаря. І те, що він цілував жінку. І купував їй троянди чи знімав перед нею шкарпетки…

Не завжди ж він був заможним і самотнім. У нього в кабінеті — купа різних світлин. Навіть на сафарі серед чорношкірих аборигенів! І жодної сімейної світлини.

А я?! Вибудовую минуле свого господаря, а сама не можу зібрати докупи свого життя! Все — в ось таких шматках, усе — немов прогнила сіть. Тонке. Крізь дірки свистить вітер. У таку сіть може потрапити лише велика рибина — така, як цей дитячий спогад. А були ж і менші. Ті, що роблять море сяючим і рухомим — цілі косяки всякої дрібноти, яку зазвичай знову викидають у воду. Але ж вона є!

Що я розповім своїм нащадкам, коли лежатиму перед ними в шовкових простирадлах та мереживних подушках?!!

5

Сумний вечір. Учора ми розпрощалися з Ніколо. Він витяг свою кульку і, я б сказала, пішов, навіть не озирнувшись. Він був поглинутий думками. Людина «на своїй хвилі». Таких я розумію і обожнюю, хоча на перший погляд вони здаються «несповна розуму», а простіше кажучи — кретинами. Вони блукають у трьох соснах і проливають каву на білу сорочку не тільки собі, але й іншим. Вони завжди мовчать і уникають товариства. А коли з ними розмовляєш, щось мимрять крізь зуби і дивляться спідлоба вовкулакою.

Зазвичай вони люблять тварин і утримують, скажімо, п’ятьох собак різної породи і статі, пораються з їхнім потомством, віддають свою жалюгідну вечерю. Домогтися від них усмішки, а тим паче сміху — подвиг з боку співбесідника. Попри все це, вони не зневажають людство, як це здається на перший погляд. Швидше навпаки. Людство у вигляді ближчого оточення ставить їм різні каверзні перепони в житті. Їх питають про запах від тварин, що висить у їхній оселі, або про моду на краватки. Або ще про якусь дурню, на якій вони не розуміються. І тому дратуються. І