Читати книгу - "Нові пригоди Ракети на чотирьох лапах"

— Сидіти! — скомандував Тім, і Чипс слухняно сів, а Тім спокійно забрав у нього фризбі.

Софі заплескала:

— Геніально, Тіме! Ой, Чипсе, який ти розумник! Розумний-прерозумний песик!

Тіна ступила до мене:

— Я її ненавиджу.

Я вичавив із себе посмішку:

— Було цікаво. Ну, гаразд, ми мусимо вже йти. Побачимося іншим разом.

Ми йшли мовчки аж до дороги. Першою порушила мовчанку Тіна:

— Не все ще втрачено. Нехай той Чипс чудово ловить фризбі, але ми маємо дві стовідсоткові переваги. По-перше, він не зможе бігти швидше, ніж Стрілка, а отже, якщо ми навчимо її ловити фризбі, вона обов’язково переможе.

— Ну, так. Нам тільки треба навчити Стрілку, — погодився я. Навчити Стрілку. Чому від цих двох слів моє серце йде на дно швидше, ніж «Титанік»? — А ще тепер ми, крім Чарлі, маємо додаткових конкурентів, Софі і Тіма. Чудово.

— А по-друге, — вела далі Тіна, немов і не почувши моїх нарікань, — Чипс, як ми бачили, у дуже добрій формі. Він може випередити вівчарок Чарлі, а отже, той не переможе, чого так прагне, і буде дуже розчарований.

Я поміркував над цим. І знову Тінині думки були слушними. Це мене трохи підбадьорило, хоч я й волів би, щоб вони не були аж так часто слушними.

7. Піци — це добра ідея

Я прокинувся уночі з геніальною ідеєю. Вона була така чудова, що я відразу сів на ліжку і поділився нею зі своїм ведмедиком. Я знаю, знаю, ви думаєте, що Тревору десять років, а він ще й досі має ведмедика! Ха-ха-ха-ха!

То щоб ви знали, Я НЕ МАЮ ВЕДМЕДИКА, ЗРОЗУМІЛО?!

Колись я мав ведмедика, як і всі діти, коли був ще маленький, і так сталося, що цей ведмедик дотепер залишається в моїй спальні. Він сидить на книжковій поличці, і так сталося, що ця поличка причеплена до стіни навпроти мого ліжка. Тому коли я сідаю в ліжку, так просто стається, що інколи я бачу свого ведмедика. Усе зрозуміло?

Так чи інакше, але моя геніальна ідея, якщо сказати одним словом, це — піци. У моїй голові з’єднався такий ланцюжок думок: Стрілка любить їсти — багато. Фактично вона страшенна ненажера. Піци — це їжа. Піци подібні до фризбі. Кидаєте замість фризбі піци, і Стрілка за ними біжить.

Ну що, геніальна ідея, скажіть? Звичайно ж, геніальна, тому я поклав голову на подушку і знову заснув з широченною посмішкою, від вуха до вуха, і вона так і залишилася на моєму обличчі, коли я прокинувся наступного ранку. Я відразу побіг до Тіни. (Ну, спочатку, звичайно, одягнувся, ги-ги!) Тіна була вражена. (Моєю ідеєю, зрозуміло, а не тим, що я був одягнений.)

— Добра ідея, — сказала вона. — Є тільки одна проблемочка. Коли ти кинеш піцу, хіба вся начинка не впаде з тіста?

Я заперечливо похитав головою:

— Нє-а. Може, тільки трошки, шматочок помідора там чи ще щось.

— Гм-м-м. Ще одна проблемочка, — звела догори палець Тіна. — Хіба піца не зам’яка, щоб добре літати?

— Нє-а. Все буде добре, — буркнув я. Тіна почала мене трохи діставати.

— Гм-м-м. Ну, тоді ще одна маленька проблемка, — не вгавала вона. — Хіба вона не розпадеться на шматки, коли ти її кинеш?

Я утупився в Тіну убивчим поглядом:

— Мені здалося, ти казала, що це добра ідея, — нагадав я.

— Ідея СПРАВДІ добра, — погодилася вона. — Але мене непокоїть те, що стається з твоїми ідеями, коли їх починаєш застосовувати на практиці.

Ну, з мене вже досить:

— Гаразд, — відрізав я. — Я її випробую і повідомлю, як вийшло.

Тіна здивувалася:

— Ти не хочеш, щоб я тобі допомогла?

— НІ! Я впораюся сам. До зустрічі. Можливо.

Хай собі знає. Я почимчикував додому. Удома в нас майже завжди були піци — у морозилці, у холодильнику, у пічці, на тарілках або в роті. Моя улюблена — це салямі, сир моцарела і помідори. Я зазирнув у холодильник і зрозумів, що мені пощастило. На середній поличці лежала велика готова піца.

Я почав міркувати. Якщо я її заберу, мама відразу помітить. А якщо замінити її мороженою? Якщо пощастить, вона трохи розморозиться, тож коли мама зазирне до холодильника, вона побачить майже таку саму піцу. Просто її треба буде лише поставити в піч. Тож мама, мабуть, подумає, що забула її приготувати, бо ж ось вона лежить, чекаючи її. Мама постійно щось забуває.

Я прислухався, чи все спокійно. Тато пішов грати в гольф, а мама займалася на веслувальному тренажері. (Вона поки що з нього не падала, але я думаю, що до цього ще дійде. Або вона втопиться.) Я витяг з морозилки заморожену піцу, зняв з неї обгортку, забрав з тарілки готову піцу і поклав морожену. Готову піцу акуратно запакував у пластиковий мішечок.

Стрілка стежила за моїми діями з величезним зацікавленням, проводжаючи очима кожне переміщення піци, аж до мішечка. Коли ж я рушив до вхідних дверей, вона подріботіла за мішечком.

— Піду погуляю зі Стрілкою, — крикнув я мамі.

— Гаразд! — озвалася вона. Я швидко зачинив за собою двері.

Коли ми вийшли у поле, я спустив Стрілку з повідка. Зазвичай, коли я це роблю, вона відразу мчить кудись із надзвуковою швидкістю, повертаючись не раніше, ніж за півгодини. Але тепер вона просто приклеїлася носом до пластикового мішечка і не збиралася нікуди бігти, доки не з’ясується подальша доля піци.

Якомога обережніше я почав діставати її з мішечка, та все одно від неї відкришилося кілька шматочків, що було прикро: моєї вини в тому майже не було, просто я намагався втримати піцу подалі від Стрілчиних щелеп. Вона кружляла довкола моїх ніг, гавкотіла, намагалася видряпатися на мене і взагалі була неймовірно збуджена, особливо тоді, коли від піци відпадали кавальчики. Піца була трохи зам’яка. Якби її щойно витягли з печі, вона була б тверденькою і хрусткою, але ж я її взяв із холодильника, вона була холодна, липка і розм’якла. Я намагався втримати її в руках. Мав погане передчуття, що просто не зможу її далеко кинути.

— Ну, от, Стрілко, приготуйся. Увага! Пробний політ номер один.

Я розмахнувся й пожбурив піцу. Думаю, що вона встигла пролетіти добрих три САНТИМЕТРИ, перш ніж розвалилася на дрібні шматочки, більшість із яких упали мені на ноги. У руках залишився маленький кавальчик тіста. Стрілка енергійно скочила на мене й почала заковтувати тісто разом із моїми пальцями.

— Ой! Стрілко! Припини!

Я почепив до нашийника повідок і поплентався додому. З мене було вже досить, особливо тому, що все сталося так,