Читати книгу - "Смарагд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Виходити за межі пересильного пункту заборонялося, але зовсім інший світ викликав зацікавленість і здивування. Наче музейні експонати, Данило розглядав конусоподібні печі для випалювання цегли, біля яких працювали двоє чоловіків. Випалювали цеглу так, як в Україні робили кілька століть тому.
Через деякий час увагу привернули два гелікоптери, що з’явилися з боку гір і зависли над госпіталем. Десятки пар очей із тривогою слідкували, як вони сіли на землю і з них почали виводити та виносити поранених. Тяжкопоранених носили майже бігом.
Данило не витримав, першим пішов до своєї палатки. Ліг і довго лежав, намагаючись ні про що не думати. Але у свідомості проявлялося все, побачене на цій землі. Словосполучення «інтернаціональний обов’язок» не давало відповіді на численні «чому?». Напівфеодальний Афганістан лежав за тисячі кілометрів від його Батьківщини, і він не міг зрозуміти, кого і що повинен захищати в цій країні. Не просто захищати — убивати афганців на їхній землі. Ворочався на жорсткій металевій сітці, шукаючи забуття від нав’язливих думок, і не знаходив.
Захотілося пити. Підвівся і пішов до їдальні, де перед входом стояв бак із кип’яченою водою, нагрітою ще й сонцем. Коли пив, побачив, як із боку гір ішла група десантників — він упізнав їх по формі, від якої залишилося саме дрантя. Вояки йшли до своєї дивізії, але не йшли, а ледве пересували ноги. Один із них відстав, і Данило почув, як матюкнувся командир. Тільки на десантника те не вплинуло, він ступив кілька кроків і зовсім спинився. Якусь хвилю командир почекав, потім підійшов до хлопця й кілька разів ударив чоботом під зад. Солдат застогнав і, похитуючись, мов п’яний, посунувся за іншими. Данилу було добре видно обличчя десантників — неголені й до краю виснажені. Лайка щоразу охрипло виривалася з грудей то в одного, то в іншого, розбавляла гіркоту пережитого й випльовувалася на землю разом із піском, що скрипів на зубах.
Під’їхав бетеер. Середнього зросту прапорщик із привітним обличчям сплигнув на землю і пішов до палатки начальника пересильного пункту. Бетеери й вантажівки постійно під’їжджали й від’їжджали звідси, розбираючи по військових частинах новоприбулих солдатів. Данило, як і решта, чекав своєї черги. З надією глянув на прапорщика, що за кілька хвилин вийшов із палатки начальника. Той теж побачив його, але байдуже пройшов мимо. Даню було чути, як він запитував у хлопців прізвища і хто звідки прибув. Зрозумів, що прапорщик вибирає собі фельдшера, і те, що він зовсім не звернув на нього уваги, чомусь образило.
— Куди ти лізеш, свиняче рило? — сердито відкинув носком чобота скорпіона. І в цю ж хвилину до палатки, аж якось зраділо, покликав його прапорщик.
— Звідки ти? — запитливо глянув йому в обличчя.
— З України, товаришу прапорщик, — відповів Данило, як і належало за статутом.
— Чую, що з України, — очі прапорщика по-батьківськи посміхалися, — а звідки саме — з Полісся?
Данило відповів і не встиг зрадіти, як прапорщик наказав:
— Вперед, салаго, бери свої речі, плигай у машину, а я зараз підійду.
Данило взяв речовий мішок, лише на мить затримався біля входу, щоб обернутися й кинути: «Пока, хлопці», — і швидко побіг до бетеера.
— Здоров, — привітався до водія-механіка, що стояв, обіпершись спиною об машину, і щось знічев’я розглядав у напрямку аеродрому.
— Давай на машину, — замість вітання промовив той. — Шинелю й речмішок кидай усередину.
Данило вправно заскочив на бетеер, відчинив люк і вражено завмер — усередині стояли ящики з гранатами й патронами, лежали два автомати Калашникова. У Дніпропетровську кожна навчальна куля, кожна граната була на суворому обліку, а тут в одній машині — цілий склад справжньої зброї. Вдихнув гаряче повітря навпіл з пилюгою, кинув свої речі.
— Мене звати Олег — я з Рязані, — і водій подав йому руку.
Прапорщик швидко заскочив на машину, глянув на Данила, щось сказав Олегу. За хвилину рушили, залишивши за собою смугу куряви. І скоро дорога вивела машину на околицю Кабула. Дань зацікавлено дивився на жінок у паранджі, на маленькі мазанки, на зустрічного верблюда, на якому сидів молодий афганець у захисному одязі, з карабіном через плече. Потім обминули молодих афганок, одягнутих по-європейськи. На іншій вулиці зустрівся підліток, що гнав перед собою овець. Через плече у нього теж висіла гвинтівка. Данило в усі боки крутив головою, намагаючись побачити якомога більше. Голопузі дітлахи зграйкою стояли обабіч дороги. Водій пригальмував, а обминувши дітей, знову поїхав швидше. Далі, у центрі Кабула, за високою огорожею виднілися будинки, що нагадували старовинні похмурі замки, бачені у пригодницьких фільмах, росли фруктові дерева і виноград. «Навіть вишні», — подумав Данило, і щось залоскотало у горлі.
Перед виїздом із Кабула — КПП. Коли бетеер спинився, прапорщик сплигнув на землю й пішов до начальника контрольно-пропускного пункту. Повернувся швидко.
— Колона буде години через три, — промовив до водія, що по пояс висунувся із машини. — Так що засмагайте, хлопці, поки що.
Колону чекали не тільки вони. Попереду стояло кілька бетеерів і грузовик, біля якого про щось розмовляли між собою два офіцери. Прапорщик пішов до них, а Данило теж сплигнув на землю. Деякий час зацікавлено розглядав гори, які з обох боків щільно затискали цю нешироку дорогу, потім обізвався до Олега:
— Пити хочеться.
- Іди пий, — не зовсім привітно відповів той.
Дань зрадів, заскочив у машину, побачив пригвинчений алюмінієвий бачок із водою. Швидко набрав і жадібно припав до такої ж алюмінієвої кружки. Вода була теплою й несмачною. Розчаровано виліз наверх і аж сплюнув на землю.
— Не подобається? — засміявся водій. — Вибач, іншої немає. Давай краще закуримо, — запропонував Данилові й витяг із нагрудної кишені пачку цигарок.
— Я не курю, — відмовився Данило трохи ніяково.
— А ти справді з України? — несподівано запитав Олег, затягуючись цигарковим димом і підозріло примруживши очі. — Щось ти мені дуже на чурку схожий.
Данило нічого не відповів і відступив убік від машини.
— Не ображайся, — промовив солдат добродушно. — З чурками тут важко — вони воювати не хочуть.
— А ти хочеш? — запитав Данило різко. — Дуже хочеш під душманські кулі?
- І я не хочу, — відповів Олег також різко. — Але мене не спитали, коли сюди посилали, як, мабуть, і тебе. А в мене вдома мати сама. Вона живе мною, розумієш? — Дань мовчки хитнув головою. — І мені не однаково, хто завтра поруч зі мною піде в бій. Ясно тобі?
Сонце палило нестерпно, і йому знову хотілося пити, та він розумів, що теплою водою не напитися. Приліг у тінь від бетеера, щоб хоч трохи остудити тіло, але й земля
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смарагд», після закриття браузера.