Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"

Я раз перепливав її у повінь, і ніч була в десять разів гірша, ніж оце, і з ласки Аллаха я врятувався від смерті, коли був уже на самому її порозі.

Може, розповісти? Дуже цікаво. Ось тільки тютюну в кальян накладу. Тридцять років уже відтоді минуло. Я був тоді молодий і тільки-но осів на цьому броді. Я був дужий тоді, і банджари вірили, коли я скажу: «Брід безпечний». Я, бувало, цілу ніч мотався в бистрій воді аж під пахви, серед сотні ошалілих від страху волів, і переганяв їх, не втративши ані ратиці. А по тому переправляв тремтячих людей, і вони в заплату віддавали мені найкращого вола з каравану — того, що йшов з дзвіночком попереду. Он у якій я був тоді шані! А тепер, як упаде дощ та річка розіллється, я заб’юсь у хатину й скавулю, як собака. Сила моя покинула мене. Я старий чоловік, а брід збезлюднів через вогняні колісниці. Тепер мене вже не звуть бархвінським силачем.

Подивіться на моє лице, сахібе. Це ж лице мавпи. А рука? Це ж рука старої баби. Але я присягаюсь, сахібе, що це обличчя кохала жінка і ця рука обіймала її. Двадцять років тому, сахібе. Повірте мені, що це справді було — двадцять років тому.

Підійдіть до дверей та гляньте на той берег. Бачите малесенький вогник далеко-далеко вниз за водою? То світло в храмі Ханумана, в селищі Патірі. Саме селище на. північ від нас, під отією великою зіркою, але його не видно за високим берегом, за коліном річки. Далеко плисти, еге, сахібе? Може, роздягнетесь та спробуєте? А я плавав до Патіри — не раз, багато разів; а в річці крокодили є.

Кохання не знає вір; а то як би я, мусульманин і син мусульманина, покохав індуску, вдову індуса, сестру патірського старшини? А так воно було. Ще як вона тільки заручилась, уся старшини-на рідня якось вирядилась на богомілля до Муттри. Колеса в гарби були перевиті срібним дротом, а дівчина сиділа за шовковими запонами. Я не дуже квапився переправити їх, сахібе, бо вітер розгорнув ті запони і я побачив її. Як вони повернулися з богомілля, той хлопець, що з ним її заручили, вже вмер, а я знов побачив її в гарбі. Ох, які ж ці індуси дурні! Що мені до того, чи вона індуска, чи джайнa[47] чи парія[48], чи прокажена, чи здорова? Я б оженився з нею, і мала б вона свій дім біля броду. Сьома з дев’ятьох заповідей буцімто каже, щоб чоловік не брав собі жінки з ідоловірців. Це правда? І шиїти, і сунніти[49] кажуть, що мусульманин не повинен женитися з ідоловірницею? Може, сахіб мулла, що він знає так багато? То я скажу йому те, чого він ще не знає. Кохати не заборониш ні шиїтові, ні суннітові, ні ідоловірцеві. А дев’ять заповідей — то лиш дев’ять жменьок хмизу, що вмить згорять на вогні кохання. Я хотів її викрасти, але що я міг удіяти? Старшина послав би своїх людей, і вони б мені розвалили голову киями. Я не боюся — чи то я б не побоявся — п’ятьох чоловік, але проти півселища хто може встояти?

А тому, коли ми з нею порозумілись, я став ходити до Патіри ночами, і ми з нею зустрічались на полі, й жодна душа про те не знала. Ось дивіться! Я звичайно перебродив річку тут, а тоді йшов берегом попід хащами до того коліна, де залізний міст, а далі навпростець через луку до Патіри. Коли ніч бувала темна, дорогу мені вказував вогник у храмі. А в тих хащах над річкою повно гадюк — малих карайтів. що сплять на піску, і. крім того, її брати вбили б мене, якби застали на своєму полі. Але ніхто нічого не знав, крім неї та мене. А сліди моїх ніг на піску понад річкою до ранку замітав вітер. У сухі місяці дійти від броду до Патіри було дуже легко, та й у перші дощі, коли річка розливається поволі, — теж не важко. Я ставив силу свого тіла проти сили річки — і щовечора наїдався тут, у своїй хатині, а напивався по той бік, біля Патіри. Моя кохана сказала мені, що до неї в’язне одне там ледащо, Хірнам Сінх, з іншого села, вище над річкою, теж по той бік. Сікхи всі собаки, і з дурості своєї вони відкинули божий дар — тютюн. Я ладен був знищити того Хірнама Сінха, тільки-но він підійде близько до неї; а ще більше за те, що він її лаяв: мовляв, вона коханця має, — та намагався підстерегти його й виказати старшині, коли вона не піде з ним, Хірнамом Сінхом. Які ж бо вони плюгавці, ті сікхи!

Відколи я те почув, то завжди, пливучи на той бік. чіпляв на пояс невеликого гострого ножа, і біда була б тому, хто б спробував мене зупинити. Я того Хірнама Сінха у вічі не знав, але зарізав би кожного, хто став би між нею і мною.

Тієї ночі, як почались дощі, я збирався плисти до Патіри, хоч річка була розгнівана. А в Бархві така вдача, сахібе: за двадцять віддихів вона добігає сюди з гір валом у три п’яді заввишки, і я сам бачив, як вона, поки розпалиш вогонь та спечеш коржа, з нікчемного потічка робиться сестрою Джамни.

Відплив я від цього берега, а за півмилі нижче за водою була обмілина, і я звернув туди, щоб передихнути, перше ніж пливти далі, бо річка таки добре хапала мене за п’яти. Але чого не зробить молодий хлопчина задля кохання? Зорі світили не дуже, і на півдорозі до обмілини мене тернуло по губах гіллякою смердючого деодара[50], що плив за водою. То був знак, що в підгір’ї й у горах упали дуже рясні дощі, бо деодар дебеле дерево, не так легко воді змити його з корінням. Я заквапився, і течія мені помагала, та перше ніж я став ногами на дно, річка ніби стрепенулась, і обмілина зосталась позаду, а мене понесло на хребті хвилі, що простяглась від берега до берега. Чи потрапляв коли сахіб у бурхливу воду, що хапає чоловіка за руки й за ноги і не дає йому плисти? Моїм очам з-над самої води здавалось, наче ввесь світ затопило водою, і річка несла мене разом з вирваними деревами. Людина — то дрібненька крихітка в череві повені. А