Читати книгу - "Сон кельта"

Леопольдвілі-Кіншасі тривало від 6 червня до 2 липня, коли вони вирушили вгору по річці. Їхня затримка виявилася корисною. Свобода, яку надавала їм можливість подорожувати власним кораблем, швартуватися й висаджуватися, де їм хотілося, дозволила їм з’ясувати речі, яких вони ніколи б не відкрили, якби були підпорядковані колоніальним інституціям. І ніколи не змогли б вони так вільно розмовляти із самими африканцями, які наважувалися підходити до них лише в тому випадку, коли переконувалися в тому, що їх не супроводжує жоден бельгійський військовий або представник влади.

Леопольдвіль набагато виріс після того, як Роджер побував тут востаннє, шість чи сім років тому. Він був заповнений будинками, складами, місіями, конторами, судами, митницями, інспекторами, суддями, бухгалтерами, офіцерами, солдатами, крамницями та ринками. Повсюди було видно священиків і пасторів. Дещо в цьому нещодавно народженому місті не сподобалося йому від першої хвилини. Зустріли його тут непогано. Губернатор, комісар поліції, судді та інспектори, протестантські пастори й католицькі місіонери, усі ті люди, яких він мав за обов’язок навідати, приймали його щиро й привітно. Усі вони охоче надавали йому інформацію, яку він просив, хоч насправді вони були, як йому пощастило з’ясувати наступними тижнями, ухильними або нахабно брехливими. Він відчував, як щось вороже й гнітюче насичувало повітря й наповнювало ті обриси, яких набувало місто. Натомість Браззавіль, сусідня столиця французького Конго, яка будувалася на протилежному березі річки, куди він переправився двійко разів, справила на нього менш гнітюче й навіть приємне враження. Можливо, через свої відкриті й добре вимощені вулиці та добрий гумор тамтешнього люду. У тому місті він не помітив таємно згубної атмосфери Леопольдвіля. За майже чотири тижні, які він там був, виторговуючи оренду «Генрі Ріда», він роздобув багато відомостей, але завжди його змагало відчуття, що ніхто не хотів проникати в глиб речей, що навіть люди з найкращими намірами щось приховували від нього й самі ховалися, боячись постати перед жахливою і звинувачуваною правдою.

Його друг Герберт Ворд казав йому згодом, що все це було чистим упередженням, що побачене й почуте ним протягом наступних тижнів негативно наклалося на його спогад про Леопольдвіль. А втім, у його пам’яті збереглися не лише погані спогади про його перебування в місті, яке заснував Генрі Мортон Стенлі в 1881 році. Одного дня після тривалої прогулянки, яку він здійснив, скориставшись ранковою прохолодою, Роджер дійшов до самої пристані. Там несподівано його увага зосередилася на двох темношкірих і напівголих хлопцях, які розвантажували кілька човнів, співаючи. Вони здавалися дуже юними. Хлопці були лише в пов'язках на стегнах, які не приховували форму їхніх сідниць. Обидва були стрункими, гнучкими, і їхні ритмічні рухи, якими вони розвантажували тюки, створювали враження здоров’я, гармонії і краси. Він довго на них дивився. Шкодував, що не взяв із собою фотоапарат. Він хотів би їх сфотографувати, аби потім згадувати, що не все було бридким і брудним у щойно народженому місті Леопольдвіль.

Коли 2 липня 1903 року «Генрі Рід» знявся з якоря й перетнув величезну річкову лагуну Стенлі-Пула з її гладенькою поверхнею, Роджер почув себе зворушеним: на французькому березі в прозорому ранковому повітрі виразно виокремлювалися два піщані пагорби, які нагадали йому білі стрімчаки Дувра. Ібіси з широкими крильми летіли над лагуною, елегантні й величні, виблискуючи на сонці. Протягом доброї частини дня краса краєвиду зберігалася незмінною. Вряди-годи його перекладачі, носії й мачетеро збуджено показували в багнюці сліди слонів, бегемотів, буйволів та антилоп. Джон, його бульдог, якому подорож принесла велику радість, перебігав від борту до борту корабля, несамовито гавкаючи. Та коли вони прибули до Чумбірі, де пришвартувалися, щоб повантажити дрова, Джон, у якого несподівано змінився настрій, розлютився й за кілька хвилин покусав свиню, козу та сторожа в садочку, який пастори Баптистського місіонерського товариства насадили біля своєї маленької місії. Роджер мусив залагодити цю неприємну подію подарунками.

Коли другого дня вони продовжили свою подорож, то стали розминатися з пароплавами та човнами, які перевозили кошики з каучуком і спускалися по річці Конго до Леопольдвіля. Це видовище супроводжувало їх протягом усієї решти іґодорожі, як і стовпи телеграфних ліній, що будувалися й виринали на березі з густих хащів, та дахи сіл, із яких, побачивши їхнє наближення, жителі розбігалися, ховаючись у лісі. Надалі, якщо Роджер хотів опитати тубільців якогось села, він спочатку посилав туди перекладача, який пояснював аборигенам, що британський консул їде сам-один, без жодного бельгійського офіцера або чиновника, щоб розпитати про їхні проблеми й про те, чого вони потребують.

На третій день подорожі, в Болобо, де також була місія Баптистського товариства місіонерів, він натрапив на першу несподіванку з тих, які на нього чекали. У групі баптистівмісіонерів, хто найбільше вразив його своєю енергією, інтелігентністю та симпатичністю, була докторка Ділі де Гайлес.

Висока, невтомна, аскетична, балакуча, вона прожила в Конго вже чотирнадцять років, розмовляла кількома тубільними мовами й керувала шпиталем для аборигенів, з великою відданістю й ефективністю. Її заклад був визнаний офіційно. Поки вони оглядали гамаки, ліжка й мати, на яких лежали хворі, Роджер ненароком запитав у неї, чому тут лежить стільки людей із ранами на сідницях, ногах і плечах. Міс Гайлес подивилася на нього поблажливим поглядом.

— Це жертви пошесті, яка називається канчук, пане консул. Жертви звіра, кривавішого й небезпечнішого, аніж лев або кобра. Хіба в Бомі й Матаді канчуків немає?

— Їх застосовують не так щедро, як тут.

Докторка Гайлес, певно, в молодості мала руде волосся, але з роками в ньому ставало все більше сивини, й тепер лише кілька золотих пасом вибивалися з-під хустки, якою вона накривала голову. Сонце припалило її худе обличчя, шию й руки, але зелені очі залишилися молодими й жвавими, з непереможною вірою, що пульсувала в них.

— А якщо ви запитаєте, чому в стількох конголезців забинтовані руки та статеві органи, то я теж можу вам це пояснити, — з викликом у голосі додала Лілі де Гайлес; — Тому що солдати Поліційної сили повідрізали їм пальці на руках і члени або розтовкли їх ударами мачете. Не забудьте написати про це у своєму звіті. Про це в Європі не мають звичаю повідомляти, коли говорять про Конго.

У той день, після того як він протягом кількох годин розмовляв із пораненими та хворими шпиталю в Болобо, Роджер не зміг вечеряти. Він не сів за один стіл із пасторами місії, зокрема й з докторкою Гайлес, які засмажили курку на його честь. Попросив пробачення, сказавши, що почуває себе зле. Він був переконаний, що коли візьме в