Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

руці тримав оголену шаблю, очі горіли.

— Через дах, вражі діти! — крикнув він. — Зривайте покрівлю й живцем беріть.

А Заглоба, побачивши його, заревів:

— Підійди-но тільки, хаме! Ніс і вуха відразу пообтинаю, а голова твоя мені не потрібна, то катове добро. А що, душа у п’ятки сховалася? Боїшся, йолопе? Ну ж бо, хто скрутить мені цього шельму, того помилую. Що, вішальнику, що, лялько жидівська? Сам прийшов? Просунь тільки макітру в дірку! Йди, йди, я радий тобі буду і почастую так, що відразу згадаєш і свого батька-чорта, і свою матір-пойду!

Тим часом крокви на даху затріщали. Певно, козаки дісталися на нього і вже здирали покрівлю.

Заглоба тріск почув, але страх не відняв у нього сил. Він був ніби сп’янілий сутичкою і кров’ю. «Залізу в закутень і там загину» — подумав він.

Але цієї миті по всьому майдану пролунали постріли, і водночас у хлів увірвалося кільканадцять козаків.

— Батьку! Батьку! — несамовито закричали вони. — Сюди!

Пан Заглоба спершу не збагнув, що сталося, і здивувався. Глядь крізь отвір у хлів — аж там анікогісінько. Крокви на даху теж не тріщать.

— Що це? Що сталося? — голосно вигукнув він. — Ага, зрозуміло! Вони хочуть хлів підпалити і з пищалей палять по даху.

Тим часом зокола було чути дедалі страшніші людські зойки, кінський тупіт. Постріли мішалися з виттям, брязкало залізо. «Боже! Це, здається, бій!» — подумав пан Заглоба і притьмом кинувся до своєї діри у стрісі.

Глянув — і ноги під ним підкосилися від радості.

На майдані кипів бій, а радше, пан Заглоба побачив страшний розгром Богунових козаків. Захоплені зненацька, вони падали під вогнем із пістолів упритул у голову й груди, притиснуті до плотів, до стін хат і стодол, уражені мечами, пхані кінськими крупами, топтані копитами, гинули майже без спротиву. Жовніри у червоних мундирах, запекло рубаючись і натискаючи на втікачів, не давали їм ні вишикуватися, ні замахнутися шаблею, ні перевести дух, ні скочити на коней. Захищалися тільки поодинокі групки; хтось серед галасу, метушні й диму намагався підтягти відпущені підпруги сідел і гинув, не встигнувши поставити ногу у стремено; хтось, кидаючи списи і шаблі, біг до плотів, перескакуючи через них або застряючи між жердинами, верещачи й виючи нелюдськими голосами. Здавалося нещасним, що сам князь Ієремія несподівано, як орел, налетів на них, що розбиває їх на гамуз уся його рать. Вони не мали часу отямитися, огледітися: вигуки звитяжців, свист шабель, грім пострілів гнали їх, як буря, гаряче кінське дихання обливало потом їхні потилиці. «Люди, спасайте! — лунало зусібіч… — «Бий, убивай!» — відповідали нападники.

І нарешті побачив пан Заглоба малого Володийовського, котрий, стоячи біля воріт із кільканадцятьма жовнірами, голосом і булавою віддавав іншим накази, а часом кидався на своєму гнідкові у самісіньку гущу — ледве приміриться, ледве повернеться, а людина вже падає, навіть не скрикнувши.

О, малий пан Володийовський був над удатними вдатний; ратник із крові й плоті, він не зводив очей із битви, і, навівши де треба лад, знов повертався на місце і спостерігав, і поправляв, як диригент, котрий, орудуючи оркестром, коли треба — сам заграє, коли треба — перестане грати, але очей ні з кого не спускає, щоб кожен своє відіграв.

Побачивши таке, пан Заглоба затупотів ногами об дошки настилу, аж пилюка стовпом стала, заплескав у долоні й заревів:

— Бий негідників! Бий, мордуй, лупи, рубай, стинай голови, коли, дави, ріж! Ну ж бо, далі, далі! Шаблями їх і до ноги!

Так кричав пан Заглоба й підскакував на місці. Очі в нього від натуги налилися кров’ю, аж на хвилю в них потемніло, та коли до нього знов повернувся зір, він побачив іще чудовішу картину — в оточенні кількох десятків козаків летів на коні, мов блискавка, Богун, без шапки, у самій сорочці й шароварах, а за ним зі своїми жовнірами малий пан Володийовський.

— Бий! — крикнув Заглоба! — це Богун! Але голосу його не було чути.

Тим часом Богун із козаками через пліт, пан Володийовський через пліт, дехто відстав — у них коні у стрибку перевернулися. Глянув Заглоба: Богун на рівнині, пан Володийовський на рівнині. Та враз козаки розсипалися і ну тікати, жовніри поодинці за ними. Заглобі дух перехопило, очі ледь не повилазили з орбіт. Що ж він побачив? А ось що: пан Володийовський, як гончак вепра, уже наздоганяє Богуна, отаман повертає голову, замахуеться шаблею!..

— Б'ються! — кричить Заглоба.

Ще мить, і Богун падає разом із конем, а пан Володийовський, потоптавшись по ньому, мчить далі за іншими втікачами.

Але Богун іще живий, бо схоплюється і біжить до скель, порослих чагарями.

— Тримай! Тримай! — реве Заглоба. — Це Богун!

Та ось з’являється нова ватага козаків, котра аж досі ховалася по той бік скель, а тепер, помічена, шукає нового шляху до втечі. За нею, на відстані з півверсти, мчать жовніри. Козаки наздоганяють Богуна, оточують його, підхоплюють і забирають із собою. Нарешті вся ватага зникає з очей у заворотах яру, а за нею й жовніри.

На майдані залягла тиша і стало порожньо, бо навіть жовніри пана Заглоби, відбиті Володийовським, скочивши на козацьких коней, помчали вкупі з іншими за розпорошеними втікачами.

Пан Заглоба спустив драбину, зліз із піддашшя і, вийшовши з хліва на майдан, промовив:

— Я вільний…

Сказавши так, він огледівся довкола. На майдані лежала безліч убитих запорожців і кільканадцять жовнірів. Шляхтич поволі ходив поміж ними й старанно оглядав кожного, нарешті біля одного з них став навколішки.

Коли він за хвилю підвівся, в руках у нього була бляшана манірка.

— Повна, — буркнув шляхтич.

І, приклавши манірку до уст, задер голову.

— Непогана!

Він знову огледівся довкола і ще раз повторив, але вже значно бадьорішим голосом:

— Я вільний.

Після чого попрямував до хати. На порозі він наткнувся на труп старого бондаря, якого замордували козаки, переступив через нього і зник усередині. Коли ж вийшов, навколо його стегон, поверх куртки, вимащеної гноєм, виблискував Богунів пояс, густо гаптований золотом, за поясом ніж із великим рубіном у колодочці.

— Бог винагородив за мужність, — бурчав він, — бо й капшук тугенький! Ну, харцизяка плюгавий! Сподіваюся, цього разу не втечеш! Ох і малий фертик, щоб він здоровий був! Пальця в рот не клади — відкусить. Знав я, що він славний ратник, але щоб отак за Богуном учепився, як гончак за зайцем, такого не чекав. Треба ж, щоб у такому маленькому тілі було стільки духу