Читати книгу - "Мертвим не болить"

простягає санітарові. Той, не розуміючи, крутить її в руках. Але тут над його плечем змигує вчіплива рука сержанта, і фляжка опиняється на ліжку.

— Ану, ану...

У хаті легке пожвавлення, усі повертаються до порога. А сержант, надавши своєму хитрому обличчю страшенно глибокодумного вигляду, досліджує фляжку. Для цього він спершу бовтає її, а потім прислухається.

— Шнапс?

— Щось на зразок цього! — жваво відповідає Юрко.— Трофеї наших військ.

Сержант поважно відкручує пробку, робить гримаси, нюхає шийку і голосно хекає від насолоди. Хтось із кутка кричить:

— Годі блазнювати! Наливай!

Сержант витріщає очі:

— А коли отруєна? Треба пробу.

— Іди ти, яка ще проба!

Ну, звісно, пробу він бере сам. Задирає голову і гучно ковтає, зрештою, по-божому — один лише раз. Усі, не відриваючи очей, дивляться на нього, а сержант на хвилину застиг, як дегустатор, визначаючи смак горілки. Потім рішуче оголошує:

— Люкс! Ану, давай тару. Молодший, від імені служби тобі подяка!

— Служу радянському народу, старшині і помкомвзводу! — сміється Юрко і відразу ж до мене: — Ти розумієщ, я сам відстріляв шість стрічок. Шість стрічок — ти розумієш! «Максим», ніби самовар, розпалився. П'ятнадцять хвилин — і на снігу три сотні трупів!..

Несподівано тривожне припущення примушує мене схаменутися.

— Зажди! Це де? Чи не біля Олексіївки?

— Ага, неподалік. Видно, проривалися на захід до своїх.

— Піхота?

— Піхота, ага. І артилерія.

— А танки?

— Що?

— Танків не було там?

— Ні, танків не було. Піхота. Дивимося: ідуть до кукурудзи, розтягнулися, як кишка. Ну, комбат покликав усіх, командує: завмерти. Так вдало підпустили, місяць світить, уже гудзики на шинелях видно. Та як усипали гарячих! — захоплюється Юрко і потім трохи тихіше повідомляє: — На мене нагородний написали. Просто в полі. На «Вітчизняну». Другого ступеня.

«Вітчизняна» — це чудово. Треба було б привітати. Але я не вітаю — я зосереджено дивлюсь на розпашіле обличчя сябра, і його слова починають віддалятися, глухнути в моїх стривожених думках. Справді, це відходила піхота. А де ж танки? Значить, танки залишилися. Вони на прикриття. Піхота, значить, вийшла раніше, підтягувалася до Олексіївки, а танки... Танки, виходить, націлилися на нас.

Чорт, мені знов стає кепсько. Якісь нервові дрижаки стрясають усе тіло, мимоволі мою увагу привертає подвір'я: чи не чути? Ні, здається, гулу не чути, тільки здалеку проіржав кінь та хтось, прорипавши по снігу, пройшов біля хати.

Село помалу опанувала нічна тиша.

А в хаті тим часом збудження, безлад, гомін.

— Ну, будьмо здорові!

— Щоб швидше дірки загоювалися.

— Катюшо! Не відмовляйся. Ну, хоч трішечки. За розвідників.

— За піхоту-матінку.

— А фріцу? Хлопці, фріцу налили? — цікавиться хтось у кутку.

— Ні, на тебе чекали,— застудженим басом відгукується сержант і з повним алюмінієвим стаканом для гоління обертається до німця:

— Ганс!

Німець надміру квапливо підхоплюється від печі і цокає закаблуками:

— Яволь!

— Тримай!

Сержант передає в руки німцеві стаканчик. Обличчя його не дуже видно, але, здається мені, на ньому задоволена, доброзичлива усмішка. Зрештою, може, так мені здається у присмерку. Німець трошки підносить чарку і промовляє в напівпоклоні:

— Гітлер капут!

— Давай, давай! — схвалюють довкола.

— Ну, поїхали, хлопці! За Перемогу!

Я так само піднімаю велику, на півлітра, луджену кварту, на дні якої плескочеться трохи рідини. Це нам з Юрком. Здається, ми п'ємо з ним уперше в житті, хоч майже рік пробули в училищі разом. Але тоді було не до випивки — тоді мріяли, щоб наїстися. Звісно, напівголодні тилові молокососи. Тепер ми вже повоювали, обидва поранені, і тому п'ємо, як дорослі. А що ж, хіба не заслужили на таке право? Ми вбивали ворогів і пролили свою кров, скільки разів ганялася за нами погибель, але ми перехитрували її і живемо. Хіба цього мало на війні?

Перш ніж випити, я трошки вагаюся і закоханими очима поглядаю на Юрка:

— Юрко, друже! Холера! Як добре, що ми зустрілися!..

Юрко безтурботно сміється:

— Ну, давай! До дна.

Ні, до дна не можна. Три ковтки пекучої рідини, потім стискає дихання, зрадницький кашель у горлі. Ого, мабуть, це не шнапс — схоже, що спирт! Ну, тоді гарячої бульби в рот і шматок волокнистого білого м'яса. Після мене, також похлинувшися, з кварти допиває Юрко.

— Слухай, а ти Дроздовського не зустрічав?

— Дроздовський загинув. Ще на Дніпрі. Під бомби потрапив.

— Ти диви! Такий обережний. А де помстаршини наш, Одиноков?

— Ха, Одиноков! Одиноков комбатом був.

— Комбатом?

— Ну. Та ненадовго. Ноги відірвало. Недавно, під Піхотинкою.

— Шкода трохи. А взагалі паскуда він.

— Паскуда, паскуда,— погоджується Юрко.

— А не знаєш, куди Кузнецов Валька потрапив?

— Кузнецов? Розумієш, не знаю навіть, де він і воював. У нього ж батько генерал. Пам'ятаєш, їхали на фронт — усі брали його на кпини: Кузнецов, мовляв, до батька ад'ютантом піде. А одного разу,— чекай, не знаю вже, де це й було, я відійшов від дороги вбік, до могилки. Дивлюся — табличка. Читаю: молодший лейтенант Кузнецов В. С. Точно. Наш Васька... Ось тобі й ад'ютант...

— Так... Ну, ти їж. Бери ось цю кістку.

— Ні, кістку вже ти бери. Я картоплю.

Картоплю ми їмо дружно, кісточка на кришці зостається — її не поділиш. Чорт з ними — з танками, я вже їх не боюся! Врешті, нічого вони нам не зроблять. Ротмістрівці з п'ятої танкової вже, певно, оточили Кіровоград. Ми наступаємо, наша бере. Плювати нам на ті танки, хай собі нищать у степу кукурудзу. Завтра підвалять «Іли», зроблять їм Сталінград...

Мені стає добре, легко, навіть весело. Я люблю Юрка, Катю, цього нахрапистого сержанта в десантній куртці. Тих он санітарів, що з блаженними усмішками на щетинистих обличчях підпирають плечима піч. І навіть німця. О, як він мирно й старанно вишкрябує картоплю з казанка — любо глянути!

Гомін у хаті голоснішає, збуджено росте. Уже нема-нема — та й сміх пролунає. Поранені забули про свій біль. І все Юркова фляжка!

У кутку, оповитий хмарою махорочного диму, хтось розважливо, з прихованим бажанням здивувати своєю удачливістю, поволі, смакуючи цигарку, розповідає:

— Та-ак. Я це давно помітив. Душа, вона почуття своє має. Вона, брате, також керує. Нещодавно лежу під тином — там село брали, не знаю, як і називається. Лежу собі, затишно, кулі поверх ідуть. Здається, лежав би та