Читати книгу - "На запах м’яса"

я казала: захребетниця! – авторитетно заявила Полканова Зоя.

– Та я б із глузду з’їхала в хаті без діла сидіти й чекати, поки мене хто нагодує! – Тома аж руками ляснула од роздратування. – А тій курві в радість із людей усе для себе висмоктувати. І де воно на нашу голову взялося?! От поселилися ж поряд нормальні люди: Уляна свічками своїми промишляє, Троянов книжку якусь пише, Саня-жид семінари проводить, на комп’ютері клацає, а про справи не забувають – городи садять, хати побілені, дерева обрізані, бур’янів навколо хат нема. А тут – на тобі! Цаца об’явилася!

Уляна так здивувалася, що Капулетці давно знають усе, що на Лупиному хуторі відбувається, навіть образитися за Майку забула. Усміхнулася розгублено.

– А давайте весни дочекаємося, – сказала. – От побачите – дівчина першою картоплю у землю вкине.

Капулетцівські затяті баби замовкли на мить, ніби картопля й була головним мірилом порядності. Тільки стара Горпина рукою махнула, мовляв, пусте.

– Дарма сподіваєшся, Уляно, – відказала. – У твоєї сусідки на подвір’ї крук гніздо звив. А то вірна прикмета: де стерво – там і крук. Не буде з неї людини…

– А ви, бабо, звідки про гніздо знаєте? – здивувалася Тома.

– Їздила підводою за хутір у ліс по дрова. На власні очі бачила.

Уляна поверталася на хутір – холодно. Зима в серцях. Сільські не винуваті… Звикли по правді. Не ховаються, однаково не вийде. Як Майці пояснити: це ж не місто, дитино, тут не можна поводитися, як у місті! То в глухій столиці твоєї появи чи зникнення ніхто й не помітить: вошкаються мільйони, випадають тисячі щохвилини, а всім байдуже, пнуться-метушаться… То в місті рот на замок і мовчи про свої біди, усміхайся вічним гуінпленом – один посеред мільйона інших скалічених гуінпленів. А тут не так, дитино. Тут людина з’явилася – подія. Обдивляться, розпитають, двері перед носом не зачинять, останнім поділяться, засуджувати не поспішать – усяке в житті трапляється. І тільки як фальш розчують, відсторонену зухвалість, презирство – отут вона й починається, сільська голгофа. Бичуватимуть без жалю, мов сліпі…

Усміхнулася тоскно: чи їй Майку вчити? Сама Богу молиться, щоби ніхто не дізнався, куди мчить вітром щомісяця…

– Холодно, – прошепотіла засмучено. Повернула до Майчиної хати. Зо два тижні не була. Аж самій цікаво: як живе бідаха?

Зайшла на подвір’я – крук чорнющий злетів з огорожі, закружив над обійстям. Уляна примружила очі, намагалася роздивитися посеред голих грушевих гілок крукове гніздо.

– Нема гнізда ніякого, – роздратувалася, посунула до хати.

У хаті блимало світло, та Майка не відчиняла. Уляна злякалася. Стукнула кулачком у скло.

– Майє… – Очима у вікно увіп’ялася. – Дитино… – Та дужче кулачком по склу.

– Ключ під дверима, – почула за спиною знайомий голос.

Озирнулася – Горох.

– А що тут, Толю?! – перелякалася чогось.

– Хворіє.

– А ти… – Тільки тепер докумекала: тверезий.

– «Фармацитрон» приніс, – безбарвно відповів кульгавий. Дістав ключ, по-хазяйськи розчахнув двері. – То ви куди: до хати чи з хати?

– Зайду… Спитаю: може, щось треба, – зніяковіла Уляна.

У хаті так весело стало – ряднинки смугасті, піч маками розцвіла, на полиці тарілки руба – Уляна розгубилася. Роззиралася зачудовано: коли це Майка встигла… Здається, тільки вчора на попечені пальці дмухала.

Пішла до тапчана, на якому тоненькою гілочкою трусилася дівчина: щоки пашать, очі вологі. Приклала долоню до Майчиного лоба: горить!

– Застудилася? Ну, чого ж мене не гукнула? – засмутилася. – Температуру міряла?

– Градусника немає, – прошепотіла Майка.

– То я зараз принесу. І меду. І калини… – Гайда до порога.

– Не треба.

Уляна так і заклякла:

– Чому?

Майка перевела вологі очі на Тольку Гороха – стояв біля дверей, як швейцар у дорогому готелі.

– Є в мене ліки… – сказала, та Уляні здалося: не про Гороха, не про застуду, температуру й «Фармацитрон»… Про щось інше, нікому не відане.

– Може, сама чогось хочеш? – мовила безпорадно.

– Геть нічого не треба. – Майка підштовхнула сусідку очима: «Ідіть, Уляно, дякую, що провідали…»

Уляна сунула до власної хати – сльози під кадик. Жалі перемішалися з прикрим подивом: щось тут не те. Дивна. Наче приховує щось страшне. Наче ніхто й ніколи не має дізнатися про те страшне. Може, праві капулетцівські баби: надто зухвала! Як ото геть нічого втратити не боїться. І дільничний Полукан має рацію: хто завгодно по селах хати купляє, тільки не панянки столичні.

– Як же так вийшло, що про Гороха й досі ніхто не здогадується? – здивувалася. Капулетцівські баби онде навіть про свічки її знають, про наукові розвідки Троянова, про Сашка… А про Гороха – ані пари з вуст.

Згадала, як на Різдво тягнула до Майчиної хати важкі сани з дровами, як зазирнула у вікно і посеред безладу покинутого помешкання, де тепло людської присутності ще не розгорілося, навіть не тліло, посеред сірих стін і спустошеної безнадії самотніх ненамолених ікон на старих пістрявих подушках біля грубки уздріла гарячі молоді тіла і завмерла, серце забилося – тремтяче полум’я виривалося з привідчинених дверцят грубки, та освітлювало не всю хатинку, наче навмисно кидало мінливі відблиски на тендітну голу дівчину і худорлявого жилястого хлопця, і здавалося, світло лине від тих двох… зігріває хатинку, обійстя, топить сніг і кригу, от-от дістане до зледенілого Уляниного серця.

Згадала, як завернула Петра Реп’яха, що він того вечора пнувся «у справі» до нової мешканки Лупиного хутора. Оберігати дівча взялася, наче своїх справ нема.

Зупинилася, втерла сльозу.

– І що мені до них? – прошепотіла. – Мені є за кого думати…

Вуличку перетнула, на власне обійстя зайшла.

– Добридень, Уляно, – почула від дровника. На пні під голими виноградними лозами сидів Петро Реп’ях.

П’яні одкровення рішучого прикордонника, Петрового кума й ліпшого друзяки Галагана, зламали Реп’яхові хребет. За що не візьметься, Миколині слова у вухах: «Томка тобою в постелі геть незадоволена…»

Дожилися, трясця матері! Так он у чому справа! А Петро голову сушить: що з жінкою сталося? То халат їй не застібається, то труси сирітські купила і так у них розляглася, Реп’яхові аж серце прихопило – тиждень потім «Валокордин» смоктав. І спитати – язик не повертається. Усе життя, значить, подобалося Томі, а тепер, виходить, не подобається! Може, теє… порівнює Реп’яха з кимось? Паралелі проводить? Після фатальної подружньої зради?!

Як уявив – щелепи звело.

– Як наші справи, Томо?… – ляпнув якось за вечерею.

Жінка напружилася, на чоловіка зиркнула вкрай підозріло.

– Тобі краще знати, – відказала.

Отакої… Реп’ях плечима знизав.

– Я, – каже обережно, – усім задоволений. А ти?

– Та й мені жалітися нема на що, – Тома йому.

Реп’ях здивувався. Потилицю почухав.

– Значить, усе тобі, Томо,