Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

кожушках та армійських шинелях з відпоротими відзнаками. Довго не затримували, просто поцікавилися, кого це ведуть до отамана. Цілком удовольнившись відповіддю, сказали:

— Батько розбереться.

Не стримавшись, Шеремет спитав:

— Як зветься ваше село?

— Як і раніше, Трипілля, — охоче відповів котрийсь із вартівників.

— Столиця, — не без гордощів додав інший.

— Чия?

— Наша, — коротко промовив вершник, обіч якого весь час ішов Артем, і легенько вдарив коня нагаєм по крижах. — Вйо, там тобі все розкажуть, паничу.

— Отакої! — вирвалося в Шеремета. — Чому відразу панич?

— На себе глянь, — почулася незлобива відповідь. — Скажи ще — гречкосій.

Заперечувати було марно, і Шеремет знову напружився. Наслухавшись, як сільські ватажки ставляться до тих, кого тепер звуть буржуями, Артем раптом відчув, що може потрапити з дощу та під ринву. І суд місцевого батька отамана може бути похіпливіший за більшовицьке правосуддя. Зрештою, для слідчого Гусика, чекіста Ананьєва і селянського повстанця він і такі, як він, — класові вороги.

Дивно, але небезпідставні Артемові побоювання розвіяв Дзюба. Точніше, не сам вусань, а його безтурботний вигляд. Або Яків щось — таки знав про свою подальшу долю, або завжди був такий безоглядний. Його не вбили на місці, хоч і запідозрили, що він — чекіст. Виходить, можна сподіватися, що далі теж щаститиме. Хай там як Шеремет хотів голіруч задушити Дзюбу, а потім померти з чистим сумлінням, видимий, хоч і показний спокій його заклятого ворога мимоволі додавав певності йому самому.

Поки полонених вели сільськими вулицями до центрального майдану, де бовваніла церковна баня, на них дивилися самі жінки й старі діди, проводжаючи чужинців цікавими очима. Якийсь хлопчина показав Шереметові худенького кулака. Інший, трошки старший, простяг руку вперед і скрутив дулю, націливши її на нього, немов револьверне дуло. «Мають за ворогів», — примирився з невеселою думкою Артем. Чого — чого, а от дружнього ставлення до себе він поки ні від кого не відчував.

Нарешті біля однієї з хат вершники зупинилися, спішилися. На подвір'ї стояли припнуті коні. Під тином примостилася запряжена бричка. У глибині двору Шеремет розгледів віз, на якому стояв максим. Біля самої хати якась молодиця, зібравши волосся під білий очіпок, вправно орудувала саморобним квачем, вимазуючи стіну розчиненою у відрі з водою крейдою. Коли б не кулемети на возах та озброєні суворі селяни, це був би зовсім інакший світ — такий, де нема революцій і воєн, губчека й більшовиків, де життя йде своїм звичним, давнім ладом.

Глянувши байдуже на прибульців, молодиця сховалася зі своїм квачем за рогом хати. Вартівник був і тут, на подвір'ї. Уздрівши старшого розвідника, махнув йому й миттю зник за дверима. Так само швидко повернувся і сказав:

— Заходь. Чекає.

— Вас гукнуть, — кинув розвідник полоненим і квапливо зайшов до хати.

Шеремет зрозумів: це штаб.

Довелося нудити світом. На ногах він ледве тримався, проте сісти ніхто йому не запропонував. Єдине, що лишилося, — впертися задом у тин і так стояти, щоб не завалитися.

Дзюба й далі тримався спокійно. Навіть спробував попросити закурити, наразився на лайку, знизав плечима й облишив намір. Глянувши на мовчазного Шеремета, підморгнув, вишкірився, спитав:

— Ну що, дядьку? Разом тепер?

Артем не відповів. Не хотілося заходити з ворогом у балачки. Та й, чесно кажучи, не зовсім розумів, що Яків хотів цим сказати, якої реакції сподівався. Дзюба ж знову підморгнув, тепер уже іншим оком, розправив плечі, ніби хотів злетіти в небо. Правда, замовк надовго. Стояти далі Шереметові була несила. Що буде, то й буде. Він зігнув коліна, сповз по тину на суху квітневу землю і якнайзручніше примостив сплутані за спиною руки. Зухвало глянув на своїх охоронців, проте ніхто нічого бранцеві не сказав.

Нарешті двері прочинилися. Звідти вигулькнув розвідник і махнув рукою:

— Розсілися? Катайте сюди, отаман із вами говоритиме. Тут усе й вирішимо.

Шеремет хотів був підвестися сам, та не зміг. Побачивши це, один із бійців підхопив його попідруч і допоміг випростатися. Поки охоронці воловодилися з Артемом, Яків сам хапливо посунув до штабу, випередивши Шеремета.

І не скажеш, що на смертний вирок поспішає.

2

У хаті за столом сиділи двоє чоловіків.

Обоє — в зелених френчах, погони з плечей зрізані. Один — високий, із широким відкритим лицем, пишною каштановою кучмою та доглянутими, чепурними вусиками — перетяг себе навхрест ременями. Вони легенько похрускували, тільки — но той чоловік намагався поворухнутися. Він примостився на лаві, зайнявши собою майже весь центр стола.

Його товариш сидів на лавці скраєчку. На вигляд був не набагато старший за Артема. Можливо, вони були однолітки. Чорнявий, середній на зріст повстанець не був подібний до мужика, в якому безпомильно можна вгадати селянина. Він випромінював не лише силу, а й шляхетність і скидався на вишколеного в царських казармах нижнього чина, що завдяки талантам і особистим якостям швидко вибився в офіцери. Його справжню чоловічу вроду підкреслювало гладенько поголене лице. Без портупеї, лише підперезаний широким ременем. Видавалося, що цей, із гострим обличчям, або начальник штабу, або отаманів ад'ютант.

Дійшовши висновку, що високий чоловік — не хто інший, як сам батько, Шеремет ступив ближче до стола й відтіснив Дзюбу плечем. Хотів був щось сказати, та раптом замовк з розтуленим ротом. Не міг дібрати слів. Не знав, як треба триматися перед повстанським отаманом і що слід говорити.

Виручив гостролиций. Пружно підвівся, наблизився, заклав руки за спину, зміряв оком обох і мовив:

— Я Зелений — командир Першої київської повстанської дивізії. Тут мій головний штаб. Це, — кивнув через плече на вусаня, — сотник Дмитро Любченко — мій бойовий побратим. Вас затримав Панас Овчар — козак його сотні. Він уже розповів, що там і як було. Тепер ви розказуйте.

Значить, от він який — отаман Зелений…

Проковтнувши помилку й віддихнувши, Шеремет випалив:

— Мене звуть Артем Шеремет. Я лікар. Мене тримали в Києві, в губчека. Сьогодні вранці оцей, якого привели разом зі мною, командував нашим розстрілом. Його прізвище — Дзюба. Він наказав нам копати яму, могилу…

— Мені наказали! — вигукнув Яків, теж подавшись уперед. — Ви його не слухайте, браття! Він класовий ворог, а я ж свій, з — під Ржищева!

— Замовкни! — гаркнув зі свого місця сотник Любченко. — Відповіси, коли отаман скаже! З тобою поки не говорять.

— Еге ж, — погодився Зелений. — Стій, слухай і мовчи. До тебе ще дійде черга. А під Ржищевом, до речі, всякі водяться. Злапали якось одного. Пам'ятаєш, Дмитре? Хліб трусив у Стайках.

— Продрозверстка, — старанно вимовив довге неоковирне слово сотник. — Було таке. Приперся зі своїми шибениками. Агітував за комунію. Зібрав