Читати книгу - "Малий Мук (Збірник)"

ось тепер повернувся. А крамарки говорять про якісь сім років. І його, Якоба, називають бридким карликом. Що ж із ними таке трапилося?

Зі сльозами на очах побрів Якоб із ринку. Коли мати не хоче його визнавати, він піде до батька.

«Подивимося, — думав Якоб. — Невже і батько теж прожене мене? Я стану біля дверей і заговорю з ним».

Він підійшов до лавки шевця, що, як завжди, сидів там і працював, став біля дверей і зазирнув досередини. Фрідріх був такий зайнятий роботою, що спершу не помітив Якоба. Але раптом випадково підняв голову, випустив з рук шило й дратву і скрикнув:

— Що це таке? Що таке?

— Добривечір, хазяїне, — сказав Якоб і увійшов до лавки. — Як справи?

— Погано, мосьпане, погано! — відповів швець, який теж, видно, не впізнав Якоба. — Робота зовсім не прядеться. Мені вже багато років, а я досі один — щоб найняти підмайстрів, грошей бракує.

— А хіба у вас немає сина, який міг би вам допомогти? — запитав Якоб.

— Був у мене один син, звали його Яко-бом, — відказав швець. — Тепер мав би він років двадцять. Був би він стрункий і майстровитий і, певно, неабияк прислужився б мені. Адже йому всього дванадцять років було, а такий був розумник! І в ремеслі вже дещо тямив, і вродою вирізнявся. Він би вже зумів принадити замовників, не довелося б мені тепер латати старі шкарбани — самі нові черевики шив би. Та вже, видно, така моя доля щербата!

— А де ж тепер ваш син? — боязко запитав Якоб.

— Про це один Господь знає, — важко зітхнувши, відповів швець. — Ось уже сім років спливло відтоді, як його вкрали в нас на базарі.

— Сім років! — розгубився Якоб.

— Авжеж, добродію, сім років. Як зараз пригадую, дружина прибігла з базару, голосить, кричить: уже вечір, а дитина не повернулася. Вона цілий день шукала хлопця, питала всіх, чи хто не бачив, — але так і не знайшла. Я завжди говорив, що цим закінчиться. Наш Якоб — що правда, то правда — був гарна дитина, дружина пишалася ним і частенько посилала його віднести добрим людям овочі або що. Гріх казати — йому завжди щось перепадало, але я повторював: стережися, синку. Місто велике, і там чи тут завжди знайдеться хтось, хто має замір на тебе. Стережися! Так воно і сталося. Прийшла того дня на базар якась жінка, стара, потворна, вибирала, вибирала товар і стільки врешті-решт накупила, що самій не підняти. Моя дружина, добра душа, і послала з нею хлопчика… З того часу ми його більше й не бачили.

— І, значить, відтоді спливло сім років?

— Навесні сім буде. Вже ми і оголошували про нього, і по людях ходили, питали про хлопця — бо ж багато хто його знав, усі його, красеня, любили, — але скільки не шукали, так і не знайшли. І жінку ту, що у дружини овочі купувала, ніхто з того часу не бачив. Хіба одна старезна баба, якій пішов уже дев'ятий десяток, казала Ганні, що це, напевно, зла чаклунка Кройтервайс, яка приходить у місто раз на п'ятдесят років купувати всяку всячину.

Так розповідав батько Якоба, стукаючи молотком по чоботу і витягуючи довгу вощену дратву. Тепер нарешті Якоб зрозумів, що з ним трапилося. Значить, він не уві сні це бачив, а справді сім років був білкою і служив у злої чаклунки. У нього просто серце краялося з досади. Сім років життя у нього вкрала стара, а що він за це отримав? Навчився чистити кокосові шкаралупи, натирати скляні підлоги і готувати всякі ласощі!

Довго стояв хлопець на порозі крамниці мовчки. Нарешті швець запитав його:

— Можливо, вам що-небудь у мене сподобалося, пане? Чи не візьмете пару туфель або хоч би, — тут він раптом порснув із сміху, — футляр для носа?

— А що таке з моїм носом? — мовив Якоб. — Навіщо мені для нього футляр?

— Як хочете, — кинув швець, — та коли б такий жахливий ніс був у мене, то я, мушу сказати, ховав би його у футляр — гарний футляр з рожевої лайки. Гляньте, ось у мене саме є відповідний клаптик. Щоправда, на ваш ніс знадобиться чимало шкіри. Але воля ваша, пане мій. Адже ви, певно, частенько чіпляєте носом двері.

Якоб ані слова не міг сказати від подиву. Хлопець помацав свій ніс — ніс був товстий й довгий, із лікоть завдовжки. Певно, зла ба-бера перетворила його на виродка. Ось чому мати не впізнала його.

— Пане, — ковтаючи сльози, сказав він, — чи немає у вас тут люстра? Мені просто необхідно подивитися в люстро.

— Сказати по правді, пане, — відповів швець, — не такий у вас вигляд, щоб було на що задивлятися. Не варто вам щохвилини витріщатися в люстро. Киньте цю звичку, бо при вашій зовнішності вона вам геть ні до чого.

— Дайте, дайте мені скоріше люстро! — заблагав Якоб. — Запевняю вас, мені дуже потрібно. Я, правда, не з гордості…

— Не чіпайте мене! Немає в мене люстра! — розсердився швець. — У дружини було одне невеличке, та я не знаю, куди вона його поділа. Якщо вже вам так кортить глянути на себе — он навпроти крамниця цирульника Урбана. У нього є люстро, вдвічі більше за вас. Дивіться в нього скільки влізе. А відтак — побажаю вам доброго здоров'я.

І швець легенько виштовхав Якоба з крамниці й зачинив за ним двері. Якоб швидко перетнув вулицю й увійшов до цирульника, якого він раніше добре знав.

— Доброго ранку, Урбане, — сказав він. — У мене до вас велике прохання: будь ласка, дозвольте мені глянути у ваше люстро.

— Зробіть ласку. Он воно стоїть у лівому простінку! — крикнув Урбан і голосно розреготався. — Помилуйтеся, помилуйтеся на себе, адже ви справжній красень — тоненький, стрункий, шия лебедина, руки немов у королеви, а носик кирпатенький, — краще немає на світі! Ви, звичайно, трошки ним хизуєтеся, ну то все одно, подивитеся на себе. Хай не кажуть, що я із заздрості не дозволив вам глянути в моє люстро.

При цих словах усі аж лягли зі сміху. Якоб підійшов до люстра й мимоволі сахнувся. Сльози закипіли в нього на очах. «Ну, звісно, тому матуся мене й не впізнала, — подумав хлопець. — Не про таке вона мріяла, коли гуляла зі мною на заздрість сусідам!» Невже це він, отой бридкий карлик! Очі в нього стали маленькі, як у свині, величезний ніс звисав нижче підборіддя, а шиї ніби й зовсім не було. Голова глибоко пішла в плечі, і він майже зовсім