Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса. Том I"

брови й схиливши голову, він походжав туди-сюди по кімнаті, як це робив, коли над чимось замислювався.

— Убивств уже не буде, — сказав він нарешті, раптово зупинившись і поглянувши на нас. — Нехай це більше не турбує вас. Ви питаєте, чи знаю я ім’я вбивці. Так, знаю. Але просто знати ім’я — ще замало, треба зуміти спіймати його. Я сподіваюся зробити це якнайскоріше. Гадаю, що вжиті мною заходи полегшать це важке завдання, але тут слід діяти надзвичайно обережно, бо нам доведеться зіткнутися з відчайдушною, ладною на все людиною, — і до того ж, як я вже мав нагоду довести, вона має спільника, ще хитрішого, ніж сама. Поки вбивця не знає, що злочин розкрито, ми ще маємо змогу схопити його. Але тільки-но в нього промайне хоч найменша підозра, він одразу змінить ім’я й зникне серед чотирьох мільйонів мешканців нашого величезного міста. Я не хочу нікого з вас образити, але мушу сказати, що такі люди не під силу поліції; через те я й не просив у вас допомоги. Якщо я зазнаю невдачі, то вся вина за це впаде на мене, і я готовий до цього. А тим часом можу лише пообіцяти, що негайно розповім вам усе, тільки-но переконаюся, що моїм намірам ніщо не загрожує.

Ґреґсон із Лестрейдом, напевне, були незадоволені й цією обіцянкою, і образливим натяком на поліційних детективів. Ґреґсон почервонів аж по самісіньке своє біляве волосся, а Лестрейдові очиці спалахнули цікавістю й гнівом. Проте ні той, ні інший не встигли промовити ані слова: у двері постукали, й на порозі з’явився не хто інший, як замурзаний посланець вуличних хлопчаків — малий Віґінс.

— Сер, — мовив він, прикладаючи руку до чола, — унизу чекає кеб.

— Молодець! — схвально сказав Холмс. — Чому Скотленд-Ярд не використовує оцей новий взірець? — вів далі він, беручи з шухляди пару сталевих наручників. — Погляньте, як чудово спрацьовує пружина. Вони замикаються за одну мить.

— Вистачить нам і старого взірця, — зауважив Лестрейд, — аби лише було на кому їх замкнути.

— Чудово, чудово! — всміхнувся Холмс. — Нехай візник знесе вниз мої речі. Поклич-но його сюди, Віґінсе.

Я здивувався: мій приятель, мабуть, зібрався кудись їхати, а мені не сказав жодного слова. В кімнаті стояла валізка; він витягнув її на середину, став навколішки й почав поратися з ременями. Тим часом до кімнати увійшов візник.

— Допоможіть-но мені з цим ременем, друже, — промовив Холмс, так само стоячи на колінах і не повертаючи голови.

Візник недбало ступив уперед і простяг руки до ременя. Цієї миті пролунав різкий ляскіт, металевий дзвякіт, і Шерлок Холмс знову підхопився; очі його палали.

— Джентльмени, — вигукнув він, — дозвольте відрекомендувати вам містера Джеферсона Гоупа, вбивцю Еноха Дребера та Джозефа Стенджерсона!

Сталося все це миттєво — так швидко, що я навіть не встиг нічого зрозуміти. Але в пам’яті моїй назавжди закарбувалася ця хвилина — переможна Холмсова усмішка, його дзвінкий голос і дике, ошелешене обличчя візника, що уздрів блискучі наручники, які дивовижним чином опинилися на його зап’ястках. Ми закам’яніли, мов ідоли. Раптом затриманий із лютим ревом викрутився з Холмсових рук і побіг до вікна. Він вибив раму й шибку, але вискочити не встиг: ми з Ґреґсоном, Лестрейдом і Холмсом накинулись на нього, мов гончаки. Ми затягли його назад до кімнати, й почалася шалена бійка. Він був такий дужий і розлючений, що знову й знову розкидав нас чотирьох в усі боки. Така сила буває в людини хіба що в нападі епілепсії. Обличчя та руки його були дуже порізані склом, але він, незважаючи на втрату крові, пручався так само люто. Лише тоді, коли Лестрейд умудрився просунути руку йому під шарф, схопив за горлянку й трохи не задушив, він зрозумів, що боротися марно; проте ми доти не відчували себе в безпеці, доки не зв’язали йому ноги. Нарешті, ледве дихаючи, ми підхопилися.

— Внизу чекає кеб, — мовив Шерлок Холмс. — На ньому ми й повеземо його до Скотленд-Ярду. Що ж, джентльмени, — лагідно усміхнувся він, — нашій маленькій таємниці настав кінець. Питайте, будь ласка, що хочете і не бійтеся, що я відмовлюся відповідати.

Частина друга

Країна святих

1. У великій соляній пустелі

У середній частині величезного Північноамериканського континенту лежить понура, безплідна пустеля, що здавна слугувала перепоною на шляху цивілізації. Від Сьєрра-Невади до Небраски, від ріки Єлоустон на півночі до Колорадо на півдні розпростерлася країна безлюддя й тиші. Але природа виявила свій норов навіть у цій похмурій пустелі. Тут є й високі, вкриті сніговими шапками гори, і темні, невеселі яруги; скелясті ущелини, якими пливуть стрімкі потоки, й широкі долини, взимку білі від снігу, а влітку сірі від солончакового пилу. Але всюди однаково голо, непривітно та сумно.

В цій країні відчаю немає людей. Іноді, шукаючи нових місць для полювання, туди заходить індіанське плем’я поуні або чорноногих, але навіть найвідчайдушніші сміливці раді якнайскоріше покинути ці лиховісні долини й повернутися до рідних степів. То тут, то там нишпорять чагарниками койоти, тріпоче в повітрі крилами канюк і вряди-годи блукає, перевалюючись, темною улоговиною сірий ведмідь, що шукає поживи серед голих скель. Оце і всі мешканці тамтешньої глухомані.

В цілому світі не знайти краєвиду, сумнішого за той, що відкривається з північного схилу Сьєрра-Бланки. Аж до обрію тягнеться нескінченна пласка долина, вся вкрита солончаковим пилом; лише подекуди на ній темніють низенькі кущики чапаралю. Далеко на обрії височіє довге пасмо гір, чиї зубчасті верхи вкриває сніг. На всьому цьому величезному просторі немає жодних ознак життя, жодного сліду живої істоти. У сталево-блакитному небі — ані пташки, і ніщо не ворушиться на темно-сірій землі — все огортає цілковита тиша. Скільки не прислухатимешся, не почуєш серед цієї великої пустелі ані звуку; тут панує мовчанка — непорушна, гнітюча тиша.

Вже сказано було, що в цій долині немає ні сліду життя. Проте це не зовсім так. Із висоти Сьєрра-Бланки видно дорогу, що в’ється пустелею й зникає десь удалині. Вона поорана колесами й витоптана ногами багатьох шукачів щастя. Вздовж дороги, виблискуючи під сонцем, яскраво біліють на сірому солончаку якісь речі. Підійдіть і погляньте на них! То кістки — одні великі й грубі, інші дрібніші й тонші. Великі кістки — бичачі, менші — людські. На півтори тисячі миль можна простежити страшний караванний шлях за рештками тих, хто загинув