Читати книгу - "Кілер. Збірка історій"

що, спиш? Так ми

Україну не побудуємо!». Не знаю як ви б повелися в тій ситуації, але

я відчув особливий, палючий сором за свій стан і за свою тотальну

бездіяльність у нагальній справі будування нашої молодої держави.

Хуан Карлос дав мені обдумати справжній гігантський масштаб моєї

провини і, наче священик, промовив у слухавку: «Але ти ще не зо-

всім втрачена людина, в тебе ще є шанс. І ти можеш присвятити свої

найкращі поривання, свій розум, сили, вміння і навички благород-

ній і патріотичний справі побудови нашої Батьківщини. Скажу тобі

більше – саме в цей момент вона потребує твого запалу, твоєї профе-

сійності, скрупульозності і досвідченості. Сьогодні, як ніколи, наша

держава прагне консолідації зусиль во благо народу, в ім’я демокра-

тичних цінностей і незворотніх реформ. Нині або ніколи! Маємо ви-

нести рішення і засукати рукави до праці! Хай живе вільна людина!

Хай демократія розвивається! Автономію університетам! Свободу

політв’язням! Бюрократів і даішників – геть! За Україну! За її волю!

Андрюха, твій час настав! Вперед!». За час його промови я встиг двічі

заплакати і тричі згадати дитинство. Переді мною було дзеркало, тож

я міг побачити свій розпухлий, аж темний вигляд, і він дуже сильно

контрастував з тими завданнями і цілями, котрі ставила переді мною

в цей день Історія і Україна. Я навіть було засумнівався, що Толік про

мене говорить, він міг помилитися номером і подзвонити мені ви-

падково абощо, але на п’ятій хвилині його виступу, я зрозумів, що

така мудра, благородна й принципова людина брехати просто не в

змозі, що й справді тільки такий далекоглядний чоловік і філософ,

справжній друг, як Анатолій Майданський зміг побачити в мені ту

іскру, яка відрізняє людей великої долі від звичайних обивателів.

60Так, він не помилився – я готовий служити Україні! Так, у мене є

необхідні знання і вміння!

– Добре, старий,я все зрозумів, що від мене треба? – зупинив я Толіка

на чотирнадцятій хвилині його промови, коли він вже встиг торкнути-

ся болісного становища українського селянина в час бензинової кризи

та уроків, котрі має винести наша держава з повстання в Киргизії.

– Немає нічого неможливого, Андрюха! – випалив Толік свій най-

головніший постулат. – Гроші в тебе якісь є?

– Та є, – кажу. – Але мало, зовсім мало, хіба гривень двадцять на-

шкребу.

– Добре, тоді зустрінемося за двадцять п’ять, ні, за двадцять хвилин

в кафе «Прованс» біля лікарні, домовилися? Там обговоримо план тво-

їх невідкладних дій на сьогодні в рамках побудови України.

– Гаразд, по руках! – відповів я і за двадцять хвилин і справді був у

винятково огидному й бридкому місці з романтичною назвою «Про-

ванс».

Там ми швиденько підлікували здоров’я горілкою, а потім в мене за-

кінчилися гроші і ми випили на бороду ще по кілька пив. До обіду ми

вже були в такому стані, що вирішили будувати Україну завтра.

Але цей постулат, звісно, стосувався не тільки мене, хоч саме пов’я-

зана зі мною історія, як бачимо, є притчею, «Так ми Україну не побуду-

ємо!» Толік вигукував в найрізноманітніших ситуаціях.

Скажімо, коли контролерка в трамваї просила його заплатити

штраф і вийти з трамваю, ідальго дон Хуан Карлос гордо піднімав го-

лову, зневажливо обводив присутніх поглядом і викрикував: «Так ми

Україну не побудуємо!».

Або інше, він сам розповів мені якось за пляшкою. Коли він з яко-

юсь дамою опинявся в ліжку, а ерекції, як на зло, кіт наплакав, Толя

засудливо дивився на свого прутня і казав: «Ей, що ти собі думаєш, га?!

Так ми Україну не побудуємо!».

4. ВІРА

Не буду вас довго мучити четвертим і нарешті останнім пунктом

вчення мого найкращого друга Толіка Майданського, він же Інокен-

61

тій Нерозлийаніграма, Голий Вася, водій бронепотяга і славнозвісний

ідальго Хуан Карлос, кубинський революціонер і український мачо,

людини, як ви вже встигли пересвідчитися, винятково благородної і

принципової.

Віра для кожного лицаря є наріжним каменем, без неї – нікуди, як

і без бухла, тілесної любові і авантюр. У цій високій і таємничій ца-

рині, якою є віра, Толік Майданський досяг значних, неперевершених

успіхів і зміг висловити постулат, який, я певен, золотими літерами

колись надрукують на його рідній школі, університеті і найближчому

цілодобовому алкошопі.

Постулат звучить буквально так: «Віра і тільки віра є справжньою

вірою, оскільки все інше вірою не є!». Не всім смертним дана мож-

ливість опанувати всю глибину цього воістину мудрого тверджен-

ня, котре підносить нашого ідальго Толіка Майданського до висоти

тих глобальних умів, котрими були Сократ, Кант чи електрик дядя

Вася з гірської школи. Власне, говорю до того, що якщо хтось із вас

не зрозумів цього постулату, не тримайте зла на себе, своїх батьків і

вчителів. Ніхто не ідеальний. Повірте, існують і дурніші за вас люди!

Втіштеся цим!

Притча про віру від Толіка Майданського може служити початком

для будь-якої релігії чи іншої фірми. В один із днів, коли птахи від-

літали у вирій, а на місто насувалися холоди і дощі, старий хитрий

ідальго Хуан Карлос Майданський прокинувся із відчуттям тривоги

на душі.

Минулого вечора він страшенно прекрасно напився, напився бла-

городно і вишукано – горілки з пивом, нічим не закусуючи, багато

курячи і співаючи. Тому зранку його стан був прогнозовано перед-

смертним. А я забув вам розказати, що в Толіка є звичка спілкувати-

ся. Ну, тобто, він напивається, нарізається, як дикий олень, з принци-

пу, звісно, а потім спілкується. Це така дивовижна фаза часу (хто п’є

з принципу – мене зрозуміють), між третьою і четвертою ранку, коли

бажання і навіть потреба спілкуватися загострюються особливо. У

такі моменти Толік, принципово п’яний, любив дзвонити жінкам. Він

дзвонив їм, ставив невинне питання «Спиш?» і пропонував перейти

від спілкування до фази тілесної любові. Чесно кажучи, жінки рідко

припадали на таку пропозицію одразу, але всяке траплялося. Тому

62

зранку після чергової пиятики дон Хуан Карлос в першу чергу – після

того, як випивав відро води, звісно – переглядав свій мобільник з ме-

тою з’ясувати: а кому ж надзвонювалося цього разу?

Толя зиркнув у свій мобільник і ледь не посивів: виявилося, що

крім жінок о пів на четверту ранку він подзвонив ще й Вадиму, лю-

дині справді діловій,