Читати книгу - "Приворотне зілля"

кілочок у рукав… - Він гикнув, підтверджуючи, що наливочка не минула непоміченою.

«Спрацювало!» - зрадів Микола Пилипович успіху свого такого на перший погляд незграбного прийому, але оскільки не був дуже сильним у теології, вирішив скористатися паузою і уточнити деталі.

- Простіть, а Великдень - це…

Священик з подивом озирнувся:

- Великдень - це Великдень. Пасха. - Він знову навіщось перехрестився непевною рукою.

- А ви сказали, клечанний?

- Клечальний, - виправив він столичного науковця. - На Трійцю бачили, як дерева у церковному дворі саджають?

- Бачив, - з готовністю збрехав той.

Як він міг щось бачити? Релігія була в іншому відділі, а якби майора хтось зустрів у церкві, то не тільки партквитка, і погонів би позбувся. Пасху він знав, на Пасху весь особовий склад виводили в очеплення, а Трійця - Бог її зна.

- Так от, кілочком таким роблять заглиблення, а туди вже встромляють гілки.

- Ага! - зрозумів Микола Пилипович. - І що?

- Ну, і святять.

- А відьми?

- Відьми? - здивувався священик. - А, відьми! Відьми - це зовсім інша історія. Щоб побачити відьму, треба цей кілочок заховати до Великодня.

Він явно почав плутатися чи то під впливом свіжого повітря, чи, може, наливка брала своє.

- Пасха, ето весной?

- Авжеж, - він дивився, як на дурня, але не це було головним. Заради результату майор міг прикидатися дурнем скільки завгодно.

- А Трійця ета когда?

- Влітку.

Зрозуміло, тепер все складалося. Виходило - чекати майже рік. - І що на Великдень?

- Як це що? Всенощна! - обурився невігластву свого співрозмовника отець Штефан.

- Я маю в віду відьми і цей, кілочок, як його.

- А! - зрадів священик. - Так вам теж цю історію розповіли?

Він таки добряче упився і періодично губив нитку розмови.

Майор взяв співрозмовника за рукав і спробував зазирнути в очі, наскільки дозволяла темрява. Там нічого побачити не вдалося. Але служитель культу несподівано сам продовжив почату розповідь:

- Так отож. Треба взяти той кілочок і заховати в рукав. А як будуть виходити жінки з церкви, стати у дверях і кілочок з рукава виставити. То як буде іти відьма, у неї язик буде висунутий! - Отець Штефан несподівано голосно розсміявся, так що луна пішла навкруги. - Ви якось спробуйте - таке… таких побачите… - він явно заглибився у спогади і весело реготав.

Микола Пилипович намагався вкласти нову інформацію в голові: так, ключові слова - Трійця, клечальний кілок, Великдень, рукав… начебто все. - І головне, - не вгавав піп. - Головне, що чим більше виставляєш кілок з рукава, тим дальше у них висувається язик. Чесне слово!

Його сміх навіть заглушав музику, що лунала з клубу. Чорна дзвіниця осудливо дивилася на такі невчасні веселощі.

Отець Штефан раптом урвав сміх, неначе згадавши про щось інше.

- А знаєте що! - Він по-змовницькому нахилився до свого гостя. - Я вам зараз про нашого парторга розповім, тобто про комерційного директора. Знаєте, як я його називаю? ПартТорг. А він сердиться! - задоволено посміхнувся у бороду панотець. - Але це не про те, це ближче якраз до вашого фаху. Тільки якщо присягнетесь нікому ні слова, га?

Схоже, тут полюбляли розповідати історії. Микола Пилипович кивнув, і господареві такої присяги вистачило. Він могутніми руками обхопив майорові плечі.

- Правда, тоді він ще не був парторгом, - голос священика стишився до рівня конфіденційності. - Він тоді був комсоргом. Бо це дуже давно було, а він був зовсім молодим. Це люди розповідають. А молодому хлопцеві що треба - зрозуміло, дівчат! Особливо якщо він начальство, а комсорг тоді був начальство, бо міг до парторга напряму зайти, крім того, він родичем був голові колгоспу. Коротше, не могла йому дівчина відмовити, бо тоді зразу з’ясовувалося, що вона чи її батьки не зовсім політично зрілі, а якщо не допомагало, то могло з’ясуватися, що вони мають приватновласницькі інстинкти… Ну, ви розумієте. Таке паскудство - не приведи Господи. А потім і за жінок взявся заміжніх. Став залицятися до однієї, і все проходу їй не дає. А жінка була чесна, і розумієте, яка біда - сказати чоловікові, так він просто приб’є комсорга, а за таке самі розумієте, що могло бути. Ідеологія. І нема кому жалітися. Колгоспник тоді був гірший за собаку. А комсорг спочатку подарунки робив, те, се, потім погрожувати став. Потім чоловіка її якось сп’яну зустрів - каже, посаджу в тюрму, якщо не дасть мені твоя дружина. Так і сказав. Той не знає, чи зразу втопитися, чи спочатку цього паскудника задавити. А цей завів манеру - щодня заходить до хати, сідає та мовчить. Бачить, що всі перелякані, милується, наволоч. Посидить, поки стемніє, обматюгає всіх - і додому. Так розповідають, я не сам вигадав. Стало вже жінці непереливки. Подруги радять - дай ти йому, од тебе шмат не одпаде, а так дійсно зробить щось погане, і не одмиєшся ніколи, будеш ворогом народу. Та в сльози. А мати її стара на все це дивилася-дивилася та якось доньку і навчила. Мати у неї була відьма. Тобто це люди кажуть, я сам не бачив, то не скажу, а люди знають. І от одного дня підходе жінка до комсорга просто на вулиці, і очі долу опуска, щось сказати хоче. Він - що таке? Вона треться, мнеться. Каже, згодна я, люблю тебе, хочу тебе, тільки, каже, не маю де. Він посміхається, мовляв, степ широкий, копиці м’які. Вона - холодно у копиці, осінь уже, а додому я ж тебе не приведу, хіба до тебе. Він, зрозуміло, відмовився. Бо який би не був, а ніколи б додому, до батьків не привів чужу жінку. Ну і розгубився трохи, бо вперше таке почув, раніше всі якось самі влаштовували побачення - то у клуні, то в коморі. А жінка каже - якби ти міг ключа від колгоспної контори дістати… Він спочатку очманів, мовляв, ти що це придумала? А потім поміркував, і дуже йому ця думка припала до смаку. І справді - він уже всюди пробував, і в полі, і в стодолі, і під деревами. А в конторі - ніколи. Цікаво. Дістану, каже, ключі, а прийдеш? Вона киває, а сама червоніє. Ну комсорг щоки надув - а що, його таки верхнє. Випрошує у свого родича, голови, ключі від контори, мовляв, стінну газету будемо малювати до свята, щоб без відриву від виробництва, вночі. Той здивувався, але ключа дав. І от чекає комсорг в