Читати книгу - "Погоня за вівцею"

не було кому. Через півроку зайшла мова про розширення загальнодержавного шосе і було вирішено перенести бар в інше місце. Так закінчилася для нас історія про другий бар Джея.

Третій бар Джея розміщувався на відстані п’ятисот метрів від попереднього — недалеко від річки. На третьому поверсі нової чотириповерхової будівлі, куди можна було піднятися ліфтом. Підніматися до бару Джея на ліфті було дуже дивно. Так само і споглядати з табуретки перед прилавком вечірній краєвид міста.

З великих вікон на заході та півдні видніли лінії гір і низина, де колись було море. Кілька років тому море засипали, і на його місці щільними рядами, ніби надгробки, виросли висотні будинки… Я постояв перед вікнами, споглядаючи міські вогні, й повернувся до прилавка.

— Колись тут видніло море, чи не так?

— Авжеж, — погодився Джей.

— Я там часто купався.

— Ага, — сказав Джей, прикурюючи сигарету від масивної запальнички. — Я чудово тебе розумію. Зруйнувати гори — і набудувати будинків, землею з гір засипати море — і знову набудувати будинків… Ще не перевелися такі типи, які вважають цю ідею прекрасною.

Я мовчки пив пиво. З динаміків під стелею линули звуки нового хіта Боза Скеґза. Музичний автомат кудись зник. Відвідувачі — здебільшого охайні студентські парочки, — як належить вихованій людині, ковток за ковтком, попивали віскі з водою або коктейль. Не було ні п’яних як чіп дівуль, ні пронизливого суботнього ґвалту. Напевне, всі вони, повернувшись додому, переодягнуться в піжами і, дбайливо почистивши зуби, ляжуть спати… Ну що ж, це непогано. Так само, як охайно одягатися. А взагалі ні у світі, ні в барі немає обов’язкових правил, якими слід керуватися.

Увесь цей час Джей пильно стежив за моїм поглядом.

— Ну, що? Все так змінилося, що не можеш звикнути?

— Та ні, помиляєшся, — відповів я. — Усього-на-всього безлад набрав іншого вигляду. «Ведмідь у жирафи виміняв шапку, а зебра в ведмедя — кашне»…

— Виходить, усе лишилося по-старому? — і Джей засміявся.

— Часи змінилися, — сказав я. — А разом з ними змінилося багато чого. Та, зрештою, чим це погано? Одне приходить на зміну іншому. І немає на що нарікати.

Джей промовчав.

Я взявся пити новий кухоль пива, а Джей закурив нову сигарету.

— Як живеш? — спитав Джей.

— Непогано, — коротко відповів я.

— А з дружиною як?

— Незрозуміло. Як буває між різними людьми. Іноді здається, що все йде гаразд. Іншого разу — що все навпаки. Хіба ти не знаєш, що таке подружнє життя?

— Та як тобі сказати… — відповів Джей і розгублено кінцем мізинця пошкріб носа. — Я зовсім забув, що таке сімейне життя. Так давно це було.

— Кішка здорова?

— Чотири роки тому здохла. Незабаром після твого одруження. Кишечник попсувався… Хоч, правда, життя її було довгим. Цілих дванадцять років прожила. Довше, ніж моя дружина була зі мною. Дванадцять років життя — немалий строк, чи не так?

— Звичайно, — погодився я.

— Як ти знаєш, на горі є кладовище для тварин. Отож я її там і поховав. Нехай дивиться згори вниз на висотні будинки. Тут, куди не підеш, всюди видно лише їх. Однак кішці, мабуть, все одно, хоча…

— Сумуєш?

— Ясна річ, сумую. Хоч би хто з людей помер — так не сумував би… Що, звучить дивно?

Я похитав головою.

Поки Джей готував для іншого відвідувача вигадливий коктейль і салат «Юлій Цезар», я грався скандинавською головоломкою, яку побачив на стійці. У скляній коробці треба було скласти з окремих шматків малюнок, на якому три метелики пурхали над полем конюшини. Мого терпіння вистачило на хвилин десять, після того я плюнув і поклав іграшку на місце.

— Дітей не заводиш? — спитав Джей, повернувшись до мого столика. — Вік у тебе такий, що пора б уже.

— Чогось не хочеться.

— Невже?

— Бо що я робив би, гадаю собі, якби народилася така дитина, як я?

Джей хихикнув і долив мені пива.

— Ти надто багато думаєш наперед.

— Та ні, річ не в тому. Просто я хотів сказати, що не впевнений, чи справді варто народжувати ще одне життя… Виростуть діти, зміниться покоління. І що? Більше гір буде зруйновано, більше моря — засипано. Більше швидкісних автомобілів буде винайдено, більше кішок — задушено… Ото й усе, хіба ні?

— Але це — лише темний бік життя. Відбуваються і приємні події. Трапляються і добрі люди…

— Ну, то наведи мені по три приклади того й іншого — тоді повірю, — сказав я.

Джей ненадовго задумався, а потім засміявся.

— Судити про те, що добре, а що погане, не вам, а вашим дітям. Ваше покоління вже…

— Відспівало?

— У певному розумінні, — сказав Джей.

— Пісня скінчилася, однак мелодія все ще в душі лунає…

— У тебе завжди все так доладно виходить…

— Просто хизуюся, — відповів я.

Коли бар почав заповнюватися людьми, я попрощався з Джеєм і вийшов надвір. Була дев’ята вечора. Поголене під холодною водою обличчя все ще боляче пашіло — видно, далося взнаки те, що замість лосьйону я скористався горілкою з лимоном. За словами Джея, ефект мав би бути однаковим, та от біда — тепер усе обличчя відгонило горілкою.

Вечір був навдивовижу теплим, небо — як і раніше, похмурим. З півдня мляво подував вологий вітер. Як завжди. Запах моря, перемішаний з передчуттям дощу. Пейзаж, сповнений легкої ностальгії. Комашиний скрекіт у травах над річкою. Здавалось, що от-от випаде дощ. Дрібна мжичка, про яку не скажеш, що це дощ, але від якої промокаєш до останньої нитки.

У блідому світлі ртутних ліхтарів було видно, як тече вода в річці. Річка обміліла по самі кісточки. Вода в ній, як і колись, була прозора. Вона стікала безпосередньо з гір, а тому не каламутніла. Подекуди в річищі, устеленому галькою і піском, принесеними водою з гір, утворилися глибокі западини, в яких плавали рибки.

У посушливу пору вода зникала і на її місці залишалися ледь-ледь зволожені піщані коси. Під час прогулянок я часто добирався такою піщаною косою до верхів’я річки, намагаючись з’ясувати, де її поглинуло річище. Та як тільки там, де я помічав, здавалось, останній тонкий струмок, я зупинявся — і струмок раптом зникав. Міріади таких струмків ковтала підземна темрява.

Я полюбляв гуляти вздовж річки. Рухатися одночасно з водою. І відчувати її дихання… Такі струмки справді існують. Саме вони побудували це місто. Упродовж тисячі років вони руйнували гори, змивали землю, засипали нею море і поїли своєю вологою дерева по берегах. Від самого початку місто належало їм. Напевне, так воно й буде далі…

Завдяки червневим дощам річка наповнилася водою,