Читати книгу - "Горить свіча"

наміру не мав: хотів якомога швидше добратися додому. Повідомивши білгородців, що у Києві тихо, що Менгу-хан відійшов зі своїми туменами за Дніпро, запитав:

— Куди досягли мунгали? Калиновий Кут спалили чи ні?

Білгородці не знали цього.

— Полонеників з того краю вели, та хтозна, з яких сіл, бо їх же там багато — і Некраші, і Мутижир, і Ясногород, і Музичі, і Княжичі, і Жорнівка, і Калиновий Кут, і Личанка, і Звенигород[42]… Побачиш сам?

Білгород — на половині путі від Києва до Калинового Кута, але друга половина здалася Добрині значно довшою, хоча він тепер і підганяв притомленого коня.

Ще не доїжджаючи до Жорнівки і Княжич, побачив, що вони спалені. Вітер порозносив попіл, і довкола лежали чорні сніги. Пахло гаром. Над згарищами кружляло вороння.

Добриня аж сп'янів від того смороду-чаду і їхав сам не свій. Чим ближче було додому, тим важчий тягар налягав йому на серце. Коли б не присипаний снігом бір, він давно уже побачив би Калиновий Кут, бо ж від нього до Жорнівки лише дві чи три верстви. Та ліс стояв довкола, мов стіна, — не проглянути.

Ще з лісової дороги йому в вічі сяйнули позолочені хрести Лисівського монастиря. Серце забилося частіше. Швидше, конику, швидше! А коли виїхав з лісу на широку поляну, що високим пагорбом обривалася над Ірпенем, з грудей вирвався радісний стогін-клекіт: на тому боці, за широкою, приметеною снігом ірпінською заплавою, темніли знайомі хатини, з димарів піднімалися в небо сизо-бурі передвечірні дими. Калиновий Кут стояв цілий-цілісінький і варив вечерю!

Добриня зупинив коня. Перед ним як на долоні лежало рідне село! Скільки разів у безсонні зимові ночі уявлялося воно йому. Як рвалася до нього його душа! І тепер він — вдома! Вдома! Швидше ж туди! Швидше!

В монастир не заїхав — поминув. Поспішав. Накатана санна дорога через Ірпінь та луг вивела його на Широкий Берег, а звідти — до Рокитного озера, де на льоду, біля ополонки, якась жінка прала хустя. Біля неї вешталося невеличке хлоп'я у кудлатій овечій шапці, насунутій на самі очі.

Жінка підвела на мить закутану вовняною хусткою голову, глянула на вершника, що наближався до неї, і знову схилилася над ополонкою.

— Добрий вечір, — привітався Добриня, спинивши коня. — Чия будеш, молодице? Як тебе звати?

Почувши його голос, жінка враз стрепенулася, випросталася. Мокра сорочка вислизнула з її рук.

— Ой! — вихопився у неї з грудей дивний вигук — чи то зачудування, чи радощів, чи болю.

— Ну, чого злякалася? Я Добриня із роду Сичів. Чула? А ти чия?

Жінка схопилася за серце, ще раз зойкнула і поволі почала осідати на темний, залитий водою лід. З її зблідлих уст раптом зірвався болісний зойк:

— Добрине! Добрику!

Той голос змусив Добриню птахом злетіти з коня і підхопити майже знепритомнілу жінку.

— Милано, ти?

Він підняв її, повернув обличчям до світла. Дивився на неї, страшенно вражений.

— Я, Добрику! Я! — жіночий голос здригнувся і затих, з очей бризнули сльози.

Він притиснув її до грудей.

— Милано, сама доля звела нас сьогодні! Хіба це не добре знамення?

— Ой Добрику, не на добро ся зустріч!

— Як? Ти не рада, що я живий?

Милана раптом заридала, забилася у нього на грудях.

— Добрику! Добрику! Де ж ти пропадав стільки літ? Адже ж ти нічого не знаєш! — вигукнула вона з відчаєм у голосі.

— А що ж трапилося? Що?

Милана заридала ще голосніше.

— Добрику! Любий мій! Де ж ти подівся? Ми всі гадали, що тебе вже і на світі немає!

Добринин погляд раптом упав на хлоп'я, що злякано зирило на нього, і страшний здогад пронизав його мозок.

— І ти…

— І я вийшла заміж, Добрику! — зойкнула знову Милана. — Вийшла заміж…

— За кого? Милане! — Йому здалося, що він гукнув на весь Калиновий Кут, але помертвілі уста ледве вимовили ті слова.

— За Василя.

— Якого Василя?

Милана провела рукою по лицю, мовби хотіла пересвідчитися, що вона не спить, і тихо, ніби сама до себе, промовила:

— Боже! Він таки нічого не знає! — І похилила голову. — За твого брата Василя, Добрику. За твого брата…

— За мого брата! — Ця звістка ще дужче вразила і приголомшила Добриню. Він довго не міг вимовити жодного слова і оніміло, безтямно дивився у зелені Миланині очі. Потім тихо запитав: — Як же це сталося? Ти покохала його? І він тебе?

Милана схлипнула, губи її скривилися.

— Яке там кохання!.. Я ждала тебе, Добрику, ждала! А ти не вернувся. І ніхто не знав, де ти подівся. Усі були впевнені, що ти загинув, бо саме тоді по нашому краї шастали половці… Твої батьки навіть заупокійну службу відправили за твою загиблу душу… Я скніла душею цілий рік. А потім Василь заслав до мене сватів…

— Васильку! Брате! — з болем вигукнув Добриня. — Хто б міг подумати! Ми ж були з ним не тільки братами, а й друзями!

Милана вивільнилася з його рук, витерла хусткою сльози.

— Ти, здається, звинувачуєш його? Даремно! Він тебе любив — і досі згадує, і досі сумує за тобою… Він хороший, Василь…

У Миланиному голосі забринів осуд.

Добриня зніяковів. Справді, чому він повинен щось мати супроти брата? Хіба Василь винен, що так сталося? І хіба було б легше на серці, коли б Милану взяв хтось чужий?

Він глянув на хлоп'я.

— Це твій синок?

— Мій і Василів, — відповіла Милана. Добриня підійшов до хлоп'яти.

— Як тебе звати, малий?

— Я Добриня, Доблик, — і хлоп'я шморгнуло посинілим носиком.

Вражений Добриня підняв його перед собою, оглянувся на Милану.

— Ти назвала його Добринею?

— І я, і Василь… А як би інакше ми мали його назвати після того, що сталося в нашому житті?

Сум'яття, викликане в душі несподіваною зустріччю з Миланою і ще більше тим, що Милана стала жоною брата Василя, поволі почало пригасати, улягатися на дні серця. Добриня відчув, що знову починає мислити тверезо.

Що, власне, сталося? Життя не стоїть на місці — воно невпинно пливе, рухається, змінюється щодня, щогодини, і було б дивно, коли б за минулі п'ять років, що він не був дома, тут нічого не змінилося. Тим більше, що він для всіх зник, загинув, пропав безвісти. Хіба завинили в чомусь Милана, чи брат Василь, чи оце маля, його племінник і тезка? Винні половці, винен він сам, що не зумів утекти, врятуватися, а більше звинувачувати нікого.

Він поцілував племінника в бліду щічку, опустив на лід і підійшов до Милани.