Читати книгу - "Момо"

на неї дуже поважно й допитливо. Зморшки в нього на чолі поглибшали. Момо вже й скінчила, а він усе мовчав.

Джіджі, навпаки, слухав дедалі неспокійніше. Очі його заблищали, як часто бувало, коли він вигадував свої історії.

- Ось коли, Момо,- сказав він, поклавши їй на плече руку,- ось коли настала наша велика година! Ти вивідала те, чого ніхто не знав! І тепер ми врятуємо не тільки наших давніх приятелів, ні, тепер ми врятуємо все місто! Ми втрьох - я, Беппо й ти, Момо!

Він схопився на рівні ноги і простяг руки вперед. Він ніби вже бачив перед собою величезний людський натовп, що в захваті вітає його, свого визволителя.

- Еге ж,- промовила Момо трохи збентежено,- але як ми це зробимо?

- Що ти хочеш сказати? - збуджено спитав Джіджі.

- Я хочу сказати,- пояснила Момо,- як нам зробити так, щоб перемогти Сірих панів?

- Ну, бачиш,- сказав Джіджі,- цього я, звичайно, ще й сам добре не знаю. Це нам треба гарненько обміркувати. Але одне ясно: тепер, коли ми вже знаємо, що вони є і що роблять, ми повинні стати до боротьби з ними,- чи, може, ти боїшся?

Момо зніяковіло кивнула головою.

- Мені здається, що це зовсім не звичайні собі люди. Той, що приходив до мене, був якийсь чудний. І холод такий від нього! А коли їх багато, вони, мабуть, дуже страшні. Я справді боюся.

- Ат! - палко вигукнув Джіджі. - Справа дуже проста! Ці Сірі пани лише тоді можуть робити своє чорне діло, коли їх не розпізнано. Твій гість сам себе виказав. Отже, нам треба тільки подбати, щоб їх розпізнали. Бо хто їх розпізнав, той уже не забуде. А хто пам'ятає, той пізнає всюди! Отож нам узагалі нема чого журитися - нам їх не страшно!

- Правда? - спитала Момо з сумнівом.

- Атож! - сяючи очима, запевнив Джіджі. - Бо ж твій гість був би не втік так стрімголов. Вони бояться нас!

- Але тоді,- сказала Момо,- ми, може, їх зовсім не знайдемо? Може, вони кудись поховаються?

- Це цілком можливо,- погодився Джіджі. - Тоді нам доведеться виманити їх зі схованки.

- А як? - спитала Момо. - По-моєму, вони дуже хитрі.

- Нема нічого легшого! - вигукнув Джіджі сміючись. - Вони спіймаються через свою жадібність. Миші ловляться на сало, а часокради спіймаються на час. У нас-бо часу досить! Ось ти, наприклад, будеш собі сидіти тут замість наживки і заманювати їх! А як вони прийдуть, отоді ми з Беппо вискочимо із засідки й накинемось на них.

- Але ж мене вони вже знають,- нагадала Момо. - Не віриться, що вони спіймаються на таку наживку.

- Ну гаразд,- мовив Джіджі, на якого плавом пливли нові ідеї,- тоді ми зробимо інакше. Той Сірий пан казав же щось про Ощадкасу Часу. А це, певно, якийсь будинок. І стоїть він десь у місті. Треба тільки його знайти. А ми неодмінно знайдемо, бо я певен, що це зовсім особливий будинок: сірий, зловісний, без вікон, здоровезний бетонний сейф! Він у мене просто ніби перед очима! А як знайдемо, то ввійдемо всередину. У кожного в обох руках добрячі пістолети. «Зараз же вертайте накрадений час!» - кажу їм я…

- Та в нас же немає пістолетів,- заклопотано перебила Момо.

- Ну то без пістолетів,- велично відповів Джіджі. - Так вони ще дужче злякаються. Ми аби тільки з'явилися, як вони в паніці накивають п'ятами.

- Було б добре,- сказала Момо,- якби нас зібралося трохи більше, не тільки ми втрьох. Ми б тоді ту Ощадкасу Часу швидше знайшли, якби з нами шукали ще й інші.

- Це дуже добра думка,- сказав Джіджі. - Треба залучити до цього всіх наших давніх друзів. І всіх тих дітей, що до нас ходять. Гайда зараз же до них, і кожне хай повідомить усіх, кого знайде. А ті перекажуть іншим. Завтра по обіді ми втрьох сходимося сюди на генеральну раду!

І вони відразу розійшлися: Момо - в один бік, Беппо й Джіджі - в інший.

Коли старий із хлопцем уже чималенько пройшли, Беппо, що досі весь час мовчав, раптом зупинився.

- Слухай-но, Джіджі,- сказав він,-я дуже стурбований.

Джіджі обернувся до нього.

- Чим?

Беппо якусь хвилину дивився на приятеля, тоді сказав:

- Я вірю Момо.

- Ну й що? - зачудувався Джіджі.

- Я гадаю,- вів далі Беппо,- я вірю, що це правда,- те, що Момо розповіла.

- Гаразд, а що далі?- спитав Джіджі, не розуміючи, чого той хоче.

- Бачиш,- пояснив Беппо,- коли правда те, що розказала Момо, то нам треба пильно поміркувати, що діять. Якщо тут справді йдеться про зграю злочинців, то з нею не можна так собі, раз-два, ти розумієш? Якщо ми їм отак просто кинемо виклик, то це може наробити Момо великої біди. Про нас я вже не кажу, та коли ми втягнемо в це ще й дітей, то можемо підвести їх під небезпеку. Треба добре подумати, що нам робити.

- Ат, що там! - вигукнув Джіджі й засміявся. - Ти собі з усього зробиш клопіт! Що більше нас буде, то краще.

- Мені здається,- поважно мовив Беппо,- ти не віриш, ніби те, що розповіла Момо, правда.

- Що таке правда? - відповів Джіджі. - Ти, Беппо,- людина без фантазії. Цілий світ - це ніби довжелезна оповідка, і ми в ній - дійові особи. Ні, Беппо, ні, я вірю всьому, що розповіла Момо, так самісінько, як і ти.

Беппо не знав, що на це сказати, але його тривога аж ніяк не розвіялася від такої відповіді Джіджі.

Потім вони розійшлися, щоб повідомити друзів і знайомих дітей про завтрашню зустріч,- Джіджі з легким, Беппо з важким серцем.

Тієї ночі Джіджі бачив себе уві сні як Славетного Визволителя. Сам він був у фраку, Беппо в чорному сурдуті, а Момо в сукні з білого шовку. А тоді їм усім трьом почепили на шиї золоті ланцюжки й понадягали на голови лаврові вінки. Залунала урочиста музика, і місто влаштувало на честь своїх рятівників процесію зі смолоскипами, таку довгу й величну, якої ще ніколи не бачили людські очі.

А тим часом старий Беппо лежав на своїй постелі і ніяк не міг заснути. Що довше він думав, то виразніш бачив, яке небезпечне все це діло. Звісно, він не покине Джіджі й Момо напризволяще, він піде з ними будь-що-будь. Але він повинен бодай спробувати зупинити їх.

Другого дня, о третій по обіді, руїни стародавнього амфітеатру сповнилися