Читати книгу - "Фараон"

мені заслала тривога за мою жінку.

— Ти кидав каміння в сад?

— Навіщо ж би я кидав, володарю життя й смерті? Якби я влучив у жінку, то мав би потім клопоту на цілий тиждень, а якби в воїна, то дістав би так кулаком у живіт, що й язика висолопив би. Адже я тільки селянин, а він воїн безсмертного володаря нашого.

Наступник трону подав знак з-за колони. Дутмозу вивели і ввели Анупу. Це був низький, присадкуватий чоловік. На спині в нього ще червоніли смуги від київ.

— Розкажи, Анупо, — почав знов слідчий, — що ти знаєш про напад на сад наступника трону?

— Око сонця, — відповів селянин, — вмістилище мудрості! Ти знаєш добре, що я нападу не чинив. Тільки прийшов до мене сусід і каже: «Анупо, ходім на гору, бо Ніл прибуває». А я кажу: «Невже прибуває?» А він каже: «Ти дурніший за осла, бо навіть осел почув би музику на горі, а ти не чуєш».

Я йому й відповідаю: «Я дурний, бо не вчився писати, але, дозволь сказати: музика — це одне, а повінь — зовсім інше». А він на те: «Якби не було повені, чого ж би люди раділи, грали й співали». Ну, ваша справедливість, пішли ми на гору, а там уже музик розігнали й кидають у сад каміння…

— Хто кидав?

— Я не розібрав. Ці люди не схожі були на селян, а швидше на нечистих парасхітів, що розтинають мерців для бальзамування.

— А жерця бачив?

— З дозволу вашої мудрості, то був не жрець, а, певно, якийсь дух, що стереже дім наступника трону (хай він живе вічно!).

— Чому дух?

— Бо часом я його бачив, а часом він десь зникав.

— Може, його люди заступали?

— Звісно, часом заступали люди… Але він ставав то вищий, то нижчий.

— Може, він піднімався на пагорок і спускався з нього?

— Мабуть, що піднімався і спускався, а може, це він то виростав, то зменшувався. Адже це був великий чудотворець. Тільки він сказав: «Зараз Ніл розіллється», — і Ніл почав розливатися.

— А каміння ти кидав, Анупо?

— Як би я насмілився кидати каміння в сад наступника трону? Адже я простий селянин, і рука б відсохла мені по лікоть за таке блюзнірство.

Царевич наказав припинити допит. Коли вивели обвинувачених, він запитав слідчого:

— То ці люди належать до найбільш винних?

— Так, володарю, — відповів слідчий.

— Тоді сьогодні ж треба звільнити всіх. Не можна кидати людей у в’язницю за те, що вони хотіли побачити, чи почав розливатися священний Ніл, або за те, що слухали музику…

— Найвища мудрість промовляє твоїми устами, ерпатре, — мовив слідчий. — Мені наказали знайти найбільш винних, і я вибрав тих, яких знайшов. Але я не маю права випустити їх на волю.

— Чому?

— Поглянь, найясніший царевичу, на цю скриню. Вона повна папірусів, на яких списані акти цієї справи. Суддя в Мемфісі щодня одержує рапорт про її хід і доповідає його святості. На що ж обернеться праця стількох учених писарів і великих мужів, якщо обвинувачених випустити на волю?

— Але ж вони не винні! — вигукнув царевич.

— Напад був, отже, був і злочин. Де є злочин — повинні бути й злочинці, а хто потрапив у руки влади і записаний в актах, той не може піти без якихось наслідків. У шинку людина п’є і платить; на ярмарку щось продає і одержує гроші; на полі сіє і жне; в гробницях дістає благословення від померлих предків. То як же може бути, щоб хтось, прийшовши до суду, повернувся ні з чим, немов мандрівник, що зупиняється на півдорозі й повертає стопи свої додому, не досягнувши мети?

— Мудрі твої слова, — мовив царевич. — Скажи мені, а його святість фараон теж не має права звільнити цих людей?

Слідчий схрестив руки на грудях і похилив голову.

— Він, рівний богам, може зробити все, що схоче: може звільнити обвинувачених, навіть злочинців, може навіть знищити акти справи, хоч, якби так вчинила звичайна людина, це було б святотатством.

Царевич попрощався з слідчим і наказав наглядачеві, щоб на його кошт краще годували обвинувачених в нападі. Потім, роздратований, він поплив на другий берег річки, яка розливалася все ширше, до палацу, просити фараона, щоб той припинив цю злощасну справу.

Проте того дня у його святості фараона було багато релігійних церемоній та рад з міністрами, і царевичу не пощастило його побачити. Тоді він звернувся до верховного писаря, який після військового міністра мав найбільший вплив при дворі фараона. Цей старий сановник, жрець одного з храмів Мемфіса, прийняв царевича ввічливо, але холодно і, вислухавши його, відповів:

— Дивуюся, що ти, найясніший царевичу, зважуєшся турбувати нашого володаря такими справами. Це так само, якби ти просив не нищити сарани, що сіла на поле.

— Але ж ці люди не винні!..

— Ми не можемо цього знати. Винні вони чи не винні — встановлює закон і суд. Одне для мене цілком очевидне: держава не може допустити, щоб нападали на чийсь сад, а надто, щоб посягали на власність наступника трону.

— Слова твої справедливі, але де ж винні? — запитав царевич.

— Де немає винних, там принаймні мають бути покарані. Не провина, а кара за злочин навчає інших, що цього робити не можна.

— Я бачу, — перебив наступник трону, — що ти, достойний писарю, не підтримаєш мого прохання перед його святістю.

— Мудрість плине з уст твоїх, ерпатре, — відповів сановник. — Ніколи я не дам нашому володарю поради, яка могла б похитнути авторитет влади.

Царевич повернувся до себе засмучений і здивований. Він розумів, що кільком сотням людей заподіяно велику кривду, і бачив, що не може їх порятувати, як не міг би витягти людину, на яку впав обеліск або колона храму.

«Надто слабкі мої руки, щоб піднести це громаддя», — думав царевич з болем у серці. Вперше він відчув, що є сила, незмірно більша від його волі, — інтереси держави, які визнає навіть всемогутній фараон і перед якими мусить схилятися й він, наступник трону.

Запала ніч. Рамзес наказав слугам нікого не приймати; він самотньо ходив по терасі свого палацу і думав:

«Який жах!.. Там переді мною розступилися непереможні полки Нітагера, а тут наглядач в’язниці, слідчий і верховний писар заступили мені дорогу… Хто вони такі? Нікчемні слуги мого батька (хай він живе вічно!), який будь-коли може звести їх до стану рабів або заслати в каменоломні. Але чому мій батько не може помилувати невинних?.. Держава так хоче!.. А що таке держава?.. Що вона їсть, де спить, де її руки й