Читати книгу - "Борислав смiється"

в кутi на своїм потеку i дивувався дивним дивом, що се все має значитися, чого зiйшлися тi люди i чого хочуть вiд нього. Дивно йому було, що Матiй попросту звинявться перед ними, хоть сам каже, що се його хата. Але найдивнiше було йому з того грубоголосого велета, котрий поводився тут, мов як старший, мов господар, прикликував до себе то одного, то другого i шептав їм щось до вуха, сам не рушаючися з мiсця. Далi вiн звернувся до Бенедя i почав випитувати його строгим голосом, немов суддя при допросi, мiж тим коли всi присутнi звернули на нього очi:

— Ви що, челядник мулярський?

— Нi, помiчник, а при тiй фабрицi, не знаю за яку ласку, маю бути майстром. Велет покрутив головою:

— Гм, майстром? А за яку то ласку? Певно, вмiєте добре доповiдати жидовi на своїх товаришiв?

Бенедьо спалахнув увесь, немов огнем. Вiн хвилю вагувався, чи вiдповiдати велетовi на його питання, чи плюнути йому в очi, забратися i йти геть iз свї хати та з-мiж тих дивних людей. Далi надумався.

— Плетете дурницi, — сказав з пiдтиком. — Може, то вашого батька син i вмiє дещо кому доповiдати, а у нас тото не водиться. А жидiвська ласка впала на мене непрошена, вiдай, за те, що при его закладинах мене трохи не забила пiдойма, як єсьмо спускали в яму угольний камiнь.

— Ага, — буркнув протягло велет, i голос його почав трохи м'якнути. — Побратиме Деркачу, — звернувся вiн нараз до невеличкого, рухливого чоловiчка, — а пам'ятай, аби-сь не забув i ось тото закарбувати на того Леона, що вiн каже!

— Розумiєся, що не забуду. Хоть то нiби тото сталося в Дрогобичi, а ми маємо тiлько до Борислава, але то нiчо не шкодить. Жидовi й без того легше не буде.

— Ну, а що ж ви, — говорив далi велет до Бенедя, — як ту будете майстром, то будете так само збиткувати та кривдити робiтникiв, як другi, будете ссати з них, що моги, i виганяти з роботи за леда слово?.. Розумiєся, що так! Майстри всi однаковi!

Бенедьовi не стало терпцю. Вiн встав i, беручи свiй петек до рук, обернувся до Матiя:

— Коли-сте мя приймали в свою хату на мешкання, — сказав вiн тремтячим голосом, — казалисте ми, щоби-м був добрий, то буду вашим сином. Ну, але скажiть же самi, як ту бути добрим, коли ось якiсь люди входять до хати i нi з сього нi з того причiпаються до мене i ганьблять, не знати за що й за яке? Як ви мя на таке ту брали, то лiпше було й не приймати, був би-м си досi найшов спокiйнiшу хату! А тепер прийдеся йти пiд нiч. Ну, але принаймнi буду знати, що за люди — бориславськi робiтники!.. Бувайте здоровi!..

З тими словами вiн надяг петек i, беручи на плечi свiй узлик, звернувся до дверей.

Всi мовчали, тiльки Матiй моргнув до велета пiд вiкном. Мiж тим другий велет сидiв, мов скала, пiд дверми, заперши собою вихiд, i хоть Бенедьо рiзко сказав до нього: «Пустiть!» — вiн анi кинувся, немов i не чув нiчого, тiльки люльку пихкав поволi.

— Але ж, господи боже, — скрикнув нараз з смiшною запопадливiстю Матiй, — стiй, чоловiче добрий, куди втечеш? Не знаєш, бачу, жартiв! Постiй, побачиш, до чого воно йде!

— Що я маю стояти! — вiдповiв гнiвно Бенедьо. — Може, скажете ми ще довше слухати вiд отсего чоловiка такої ганьби, як досi? I не знаю, вiдки вiн то чув, що я когось кривджу та збиткую?..

— То ви вважаєте мої слова для себе ганьбою? — спитав напiвлагiдно а напiвстрого велет.

— Розумiєся.

— Ну, то перепрашаю вас.

— Не перепрашайте, волите бути чемнiшi та не ображати, нiж вiдтак перепрашати. Я простий чоловiк, бiдний робiтник, — але чи ж тому вже леда хто має менi всяку дурницю в очi тикати? А може, ви на то дуфаєте, що ви моцнi, а я слабий, то вже можете мене безпечно ображати? Ну, то пустiть мя геть, не хочу слухати вашої бесiди! — I вiн знов обернувся до дверей.

— Ну, ну, ну, — говорив Матiй, — тi люди ще готовi направду посваритися, не знаючи й самi за що! Але ж постiй, чоловiче божий, гнiваєшся, а не знаєш за що!

— Як то не знаю! Не бiйтеся, я вже не такий дурень, — офукнувся Бенедьо.

— Так що не знаєш. Ти вважаєш за образу слова того чоловiка, а тим часом вiн говорив се тiлько на те, щоб тебе витрiбуваги.

— Витрiбувати? В чiм?

— Яке в тебе серце, яка гадка? Розумiєш тепер?

— А нащо ж йому то знати?

— То вже побачиш пiзнiше. А тепер розберися та сiдай на своє мiсце. А фукатися не треба, небоже. За день би нас усiх не стало, якби ми хтiли так на всяку бiду фукатися, яка нам долягає. А моя гадка така: меншу бiду перетерпи, щоби бiльшої встеречися. Коли-бо то у нас звичайно навиворiт робиться: як мала бiда, то чоловiк бурчить, а як велика, то мовчить.

Бенедьо все ще стояв насеред хати в петецi i з мiшком на плечах та роззирався по присутнiх. Матiй мiж тим засвiтив каганець з жовтого бориславського воску, i в його свiтлi лиця зiбраних рiпникiв видавались жовтими та понурими, мов лиця трупiв.

I в другий раз старий Матiй вiдiбрав вiд Бенедя мiшок i зняв з плечей петек, а взявши його за плече, попровадив до велета, що все сидiв, понурий i грiзний, пiд вiкном.

— Ну, перепросiться раз назавсiгди, — сказав Матiй. — Я все гадаю, що будем мати з того чоловiка нового товариша!

Бенедьо i велет подали собi руки.

— Як вас маєм звати? — спитав велет.

— Бенедьо Синиця.

— А я звусь Андрусь Басараб, а он то мiй брат Сень, а отеє наш «карбовий» Деркач, а отот старий дiдусь — то побратим Стасюра, а отой парубок — то побратим Прийдеволя, а он то також нашi побратими, ну, а ваш газда також…

— Ви, певно, всi з одного села, що побратимаєтесь, — сказав Бенедьо, дивуючись, впрочiм, що старi чоловiки побратимались з молодими, бо по селах звичай, що тiлько ровесники побратимаються мiж собою.

— Нi, ми не з одного села, — вiдповiв Басараб, — а так, побратимаємось в iншiм способi. Впрочiм, сiдайте, будете видiти. А якби вам схотiлося, то можете й ви пристати до нашого побратимства.

Бенедя ще дужче здивувало те вияснення. Вiн сiв, не кажучи нiчого i чекаючи, що то з того буде.

— Побратиме Деркачу, — сказав Андрусь Басараб до «карбового», — пора нам узятися