Читати книгу - "Дванадцять стільців"

Розділ XII

Палка жінка — мрія поета

Ніч пожерла холод до останку. Стало так тепло, що у ранніх перехожих нили ноги. Горобці верзли всілякі дурниці. Навіть курка, що вийшла з кухні в готельний двір, відчула приплив сил і спробувала злетіти. Небо було в дрібних хмарних галушках, з ящика для сміття струмив запах фіалки і супу пейзан. Вітер млів під карнизом. Коти розляглись на даху і, поблажливо мружачись, дивились у двір, через який біг коридорний Олександр із пакою брудної білизни.

У коридорах «Сорбонни» зашуміли. На відкриття трамвая з повітів з'їжджалися делегати. З готельної лінійки з вивіскою «Сорбонна» висипав їх цілий гурт.

Сонце гріло що було сили. Злітали д'горі жолоблені залізні штори магазинів. Радпрацівники, що вийшли на службу у ватних пальто, задихаючись, розстібались, відчуваючи тягар весни.

На Кооперативній вулиці біля переповненого вантажного автомобіля Млинбуду лопнула ресора, і Віктор Михайлович Полєсов, прибувши на місце події, давав поради.

У номері, умебльованім з діловою розкішшю (два ліжка і нічний столик), почулося кінське хропіння й іржання: Іполит Матвійович весело вмивався і прочищав ніс. Великий комбінатор лежав у ліжку, розглядаючи пошкодження на штиблетах.

— До речі, — сказав він, — прошу сплатити заборгованість.

Іполит Матвійович винирнув з рушника і глянув на компаньйона банькатими, без пенсне, очима.

— Що ви на мене дивитесь, немов солдат на вошу? Що вас здивувало? Заборгованість? Так! Ви мені винні гроші. Я вчора забув вам сказати, що за ордери я заплатив, згідно з вашими повноваженнями, сімдесят карбованців. До цього додаю розписку. Перекиньте сюди тридцять п'ять карбованців. Концесіонери, сподіваюсь, беруть участь у витратах на однакових підставах?

Іполит Матвійович надів пенсне, прочитав записку і з сумом оддав гроші. Але навіть це не могло затьмарити його радості. Багатство було в руках. Порошинка тридцяти карбованців зникла в сяйві діамантової гори.

Іполит Матвійович, променисто усміхаючись, вийшов у коридор і почав прогулюватись. Плани нового, побудованого на дорогоцінному фундаменті, життя тішили його. «А святий панотець? — єхидно думав він. — Дурень дурнем зостався. Не бачити йому стільців, як своєї бороди».

Дійшовши кінець коридора, Вороб'янінов обернувся. Білі в тріщинах двері № 13 розчинились, і просто назустріч йому вийшов панотець Федір у синій косоворотці, підперезаній потертим чорним шнурком з пишною китицею. Добре обличчя його розпливалося від щастя. Він теж вийшов у коридор на прогулянку. Суперники кілька разів зустрічалися і, переможно поглядаючи один на одного, ішли далі. Кінець коридора обидва разом поверталися і знову зближались… У грудях Іполита Матвійовича вирувало захоплення. Тим самим почуттям був опанований і панотець Федір. Почуття жалю до переможеного супротивника опановувало обох. Нарешті, під час п'ятого рейсу, Іполит Матвійович не витримав.

— Здрастуйте, батюшко, — сказав він невимовно облесливо.

Панотець Федір зібрав увесь сарказм, дарований йому від бога, і відповів:

— Доброго ранку, Іполите Матвійовичу.

Вороги розійшлися. Коли шляхи їм збіглися знову Вороб'янінов мовив:

— Чи не ударив я вас під час останньої зустрічі?

— Та ні, що це ви, дуже приємно було зустрітись, — одказав радісно панотець Федір.

Їх знову рознесло. Фізіономія панотця Федора почала обурювати Іполита Матвійовича.

— Служби, мабуть, уже не правите? — запитав він при наступній зустрічі.

— Де там правити! Парафіяни по містах розбіглись, скарбів шукають.

— Зауважте — свої скарби. Свої.

— Мені невідомо чиї, а тільки шукають.

Іполит Матвійович хотів сказати яку-небудь гидоту і навіть розтулив для цього рота, але вигадати нічого не зміг і сердито попрямував у свій номер. Через хвилину звідти вийшов син турецько-підданого — Остап Бендер, у голубому жилеті, і, наступаючи на шнурки від своїх черевиків, подався до Вострикова. Троянди на щоках панотця Федора зів'яли і обернулися на попіл.

— Купуєте старі речі? — запитав Остап грізно. — Стільці? Тельбухи? Коробочки з-під вакси?

— Чого вам треба? — прошепотів панотець Федір.

— Мені треба продати вам старі штани.

Священик заледенів і одсунувся.

— Що ж ви мовчите, як архієрей на прийомі?

Панотець Федір повільно рушив до свого номера.

— Старі речі купуємо, нові крадемо! — крикнув Остап услід.

Востриков утягнув голову і зупинився біля своїх дверей. Остап глумився далі:

— Що ж ви скажете про штани, вельмишановний служителю культу? Берете? Є іще від жилетки рукава, дірка від бублика і від мертвого віслюка вуха. Гуртом всю партію — дешевше буде. І в стільцях вони не лежать, шукати не треба! Га?

Двері за служителем культу зачинилися.

Задоволений Остап, ляпаючи шнурками по килиму, повагом пішов назад. Коли його огрядна постать була досить далеко, панотець Федір швидко просунув голову у двері і, довго стримуючи обурення, пискнув:

— Сам ти дурень!

— Що? — крикнув Остап, кидаючись назад, але двері було вже замкнено, і тільки клацнув замок.

Остап нахилився до замочної щілини, приклав до рота долоню трубою і виразно сказав:

— Почому опіум для народу?

За дверима мовчали.

— Папашо, ви ница людина! — прокричав Остап.

Ту ж мить із замочної щілини вискочив і засовався олівець, вістрям якого панотець Федір намагався вжалити ворога. Концесіонер вчасно відскочив і вхопився за олівець. Вороги, роз'єднані дверима, мовчки кожен до себе почали тягти олівець. Перемогла молодість, і олівець, упираючись, як скалка, повільно виповз із щілини. З цим трофеєм Остап повернув до свого номера. Компаньйони ще більш повеселіли.

— «И враг бежит, бежит, бежит!» — проспівав Остап.

На ребрі олівця він вирізав складаним ножиком образливе слово, вибіг у коридор і, вкинувши олівець у замочну амбразуру, відразу ж вернувся.

Друзі витягли на світ зелені корінці ордерів і почали їх пильно вивчати.

— Ордер на гобелен «Пастушка», — мрійно сказав Іполит Матвійович. — Я купив цей гобелен у петербурзького антиквара.

— На біса пастушка! — крикнув Остап, розриваючи ордер на локшину.

— Стіл круглий… Очевидно, від гарнітура…

— Дайте сюди столик. К чортовій матері столик!

Залишились два ордери: один — на десять стільців» виданий музею мебльової майстерності в Москві, другий — на один стілець — т. Грицацуєву, в Старгороді, по вулиці Плеханова, 15.

— Готуйте гроші, — сказав Остап, — можливо, в Москву доведеться їхати.

— Але ж тут теж є стілець?

— Один шанс проти десяти. Чиста математика. Та й то якщо громадянин Грицацуєв не розпалював ним буржуйки.

— Не жартуйте так, не треба.

— Дарма, дарма, лібер фатер Конрад Карлович Міхельсон, найдемо! Святе діло! Батистові онучі носити, крем Марго їсти.

— Мені здається чомусь, — зауважив Іполит Матвійович, — що коштовності мають бути саме в цьому стільці.

— Ось як! Вам здається? Що вам іще здається? Нічого? Ну, гаразд. Будемо працювати по-марксистськи. Хай у небі ширяють птиці, а ми ближче до стільців. Мене мучить бажання якомога скорше побачитись з інвалідом імперіалістичної війни, громадянином Грицацуєвим, вулиця Плеханова, будинок п'ятнадцять.