Читати книгу - "Корпорація ідіотів"

ніс крильцями, і не треба його нервувати чханням. Іще помре. «З вашого дозволу, мені потрібно на іншу нараду, а свої пропозиції, Миколо Миколайовичу, я передам вам у письмовій формі». Павло підвівся й вийшов. Долоні його свербіли.

Він перебував у дивному стані. Здавалося, більшість присутніх бачить, що з ним щось не те, і може викрити його. Долоні засвербіли ще дужче. Павло замкнувся в кабінеті, сказав секретарці, що його немає, він вирішує важливі державні справи. Дівчина слухняно кивнула для порядку, вийшла з приймальні, закрила її й пішла до подружок у бухгалтерію розповідати, який він, Павло, жлоб та імпотент.

Зробив кілька дзвінків, від того настільки збудився, що захотів було запросити секретарку, але потім передумав: а раптом вона прожене фарт? Рівно через день він надав свої письмові рекомендації, а ще через день — проект одного указу, а ще через пару днів — святкував позитивні висновки, які були винесені щодо проекту указів керівниками двох профільних департаментів, а ще через пару днів Павла було викликано на килим до Самого. Сам сказав, що вражений його, Павла, заповзятливістю і сподівається на те, що Павло розуміє: ділитися сам Бог велів. Павло сказав, що, в принципі, він все усвідомлює, відразу назвав розмір своєї частки й запропонував частку Самому. Потім він підготував заяву про звільнення, почекав, поки певні документи наберуть чинності, й відбув за іншою робочою адресою.

Через місяць після його звільнення представники торгівлі жваво обговорювали новий указ президента про те, що всі підприємства, незалежно від форми власності, мають використовувати в своїй роботі винятково касові апарати корейської фірми, назвемо її, ну — «Снек». Павло сидів уже в іншому, не такому величному, але дуже комфортному кабінеті. У приймальні сиділа секретарка, яка, мабуть, змінила свою думку про те, що її бос — жлоб, не знаю, як щодо імпотента. У кабінеті поруч сидів керівник одного з департаментів, що дав позитивний висновок на проект указу. Це був заступник у справах зв’язків. Поруч із вхідними дверима, що запрошували в старовинний триповерховий будиночок кольору розведеного водою розчину марганцівки, гордо блищала табличка: «Офіційне представництво корейської фірми „Снек“ в Україні».

Ще через місяць Павло Д. щасливо сміявся, поливаючи французьким брютом, пляшку якого його співробітниці, чарівні дівчата зі знанням англійської, встромили йому між ноги, таких самих щасливих співробітників. Вони ставали на коліна й жадібно ковтали цівки шампанського. Так Павло святкував отримання свого першого мільйона.

…

Поки я слухав цю захопливу та повчальну історію, моя сусідка розслабилася, навіть руку свою закинула на територію мого крісельця. Хто дозволив, га? Сидіти й боятися! «А ну, встала корова й пересіла, геть від мільйонера». Засмагла сука в боргу не залишилася, вдарила мене пластиковим, якісним, добре, що порожнім, судком, у яких нам стюардеси з наліпленими посмішками подавали обід. «Я міг би взяти тебе секретаркою, звісно, якщо ти щось торопаєш в оральному сексі», — пихато промовив я. Вона озиралася в пошуку чогось важчого за порожній судок. «Гей, на моєму боці сам Месір». А з ким мені ще було поділитися такою карколомною новиною?

«Привіт, Славусю. Слухай, як мені з літаком не підфартило. Сиділа поруч із якимось довбалом, котрий торгувався з дияволом. І ще, мабуть, дрочив. І, сука, все ніяк не міг допецькатися». Славуся, схожий на людину, котра може зжерти цілого мамонта в два прийоми, її ніжно цілує. Ой, що це я бачу, «В світі тварин»? Кохання крокодилів? Тьху. «Не хвилюйся, люба, на хера тобі через якогось хера нервувати? Це — шкідливо». Я думаю, що шкідливо знімати з цієї любої ціпуру та випускати її ходити поміж поки що живих людей.

Дивно, вона схожа на хижу гієну, що ласує мертвяками, а він більше схожий на циркового ведмедика, що ласує цукром із кишені приборкувача. Як вони можуть бути разом, ці двоє? Як? У природі такого ніколи не буває. Ведмедики живуть із ведмедиками, пацюки з пацюками, зайці з зайцями, лосі з лосями, шпаки зі шпаками. Зозулі з зозулями. Вовки з вовчицями. Щоправда, інколи вовки живуть із собаками, правильніше буде сказати — сплять. Але що з того виходить? Монстри, здатні кинутися на людину. А що робимо ми, люди? Породжуємо монстрів, і ніхто нічого не бачить. Усе в нас — тишком-нишком. Напівкровки, яких цураються одні й не визнають інші. Напівкровки. Може, тому більшості з нас так важко сходитися з людьми? Так важко віднайти в цьому світі «свою» людину?

А ще я розумію, що повертаюся з відпочинку, якщо не рахувати воно (а як його рахувати, воно ж нематеріальне) лише з двома надбаннями. І ці надбання — слова. Перше: «шармута», друге «хаволь». Ними мене збагатили єгиптяни. Перше означає — шльондра, а друге — підорас. Яка я обізнана людина, як багато я знаю про культуру інших народів. «Угу, нічого, нічого, будемо працювати», — як каже мій опецькуватий «опікун».

iv)

Я сиджу в туалеті й дивлюся на власну тінь. Вона, коли я отак сиджу, трохи нахилившись і піднявши плечі, нагадує птаха-фенікса або сову, ні, краще Фенікса. Я ворушу плечима, Фенікс ворушить крилами. Я притискую обличчя до плеча. Фенікс ховає голівку під крило. Який я зворушливий.

Воно сидить у кімнаті, судячи з того, що я чую чоловічий бридкий голос, який чіпляється до людей, воно дивиться якесь шоу, кіт часом голосно волає, його замкнули на кухні. Воно не товаришує з котами. Я забрав Мартіні від «кицюні», яка спитала: «А що ти мені привіз?» Простота, як відомо, є щастям. Я віддаю їй маленький кальян, я сам не розумію, для чого чи для кого я його привіз. Може, для кота? Люди, не замовчуйте своїх бажань, кому вона потрібна, ота ваша інтелігентність? От «кицюня» — змовчала б щодо подарунку, то й не отримала б його ніколи. А тепер вона має кальян. У принципі, тут палиця з традиційними двома кінцями. Я міг би послати її в дупу, але не зробив цього, знаєте чому? Тому що з двох людей, зайнятих у сцені, один майже завжди переймається своєю поведінкою. Прагне гідності чи досконалості. Тут я згадую про те, що не люблю людство. «Ні. Тобі буде інше, а це потрібно мені». Все. Вона стоїть з відвислою щелепою, кальян у моїй кишені. Я не даю їй оговтатися, бо ще вчепиться чи дасть отрути, киваю, беру з полиці сумку з Мартіні й ушиваюся геть. «Дрочило тупе!» — чути вереск уже за дверима. На кого це вона, га? Хай собі