Читати книгу - "Ще раз, капітане!"

бісу, — сказав Єранссон, — облиш це, хлопче!

Мовив це так серйозно, що Юганссон змовк. Одначе плітки, звичайно, й далі кружляли, вони ж тисячоногі, й носять їх добре змащені язики. «Йди-но, чутко, будь ласка, вирушай на довгу прогулянку», — кажуть люди, і вона вирушає. Джерелом чуток, їх видимим живленням був не хто інший, як товстуха фру Блум, така собі доморосла лілія, мама фіалковоокої дівчини — модистки, що мала на меті відкрити крамницю білизняних тканин.

— Бачиш, Єранссоне, — сказала одного дня роздратована Євгенія, — бачиш, до чого доходять люди!

— Стався до цього спокійно, Євгенієчко, — порадив він. — Я так і роблю. Непереливки будуть тому, хто наважиться відкрити рота, а я почую!

Але завжди знайдеться такий, хто посміє відкрити рота й прошипіти ущипливе слово. Ніхто не казав нічого по-прямому, натомість висловлювався так:

— Слухай-но, Єране, оцей сержант тільки б за спідницями бігав.

Або ж:

— Чи знаєте, Єранссоне, що редактор Андерссон змінив харчівню? Ну що тут скажеш про таке? П’ять років обідав у «Залізничному готелі», а тут раптом перейшов до «Нового готелю».

Єранссон дуже добре знав, що «Новий готель» стоїть якраз навпроти Євгеніїної крамнички, а однак лише усміхнувся:

— Не розумію, чому це мене має хвилювати!

Був таким, яким хотів бути, — спокійним, розсудливим і тверезим. Євгенія тепер ставилася до всього незворушно й, попри всі плітки, розвивала свій заклад.

— Навесні ми, Єране, одружимося, — мовила вона, — і я не я буду, якщо не припиняться ті балачки!

— Добре сказано, жінко, — відповів маляр. — Зрештою, я ж знаю, що ти не бігаєш за чоловіками. Навпаки — ось ці міські шалапути волочаться за тобою.

Євгенія була сильна й стійка. Сталося так, що вона зустріла журналіста Андерссона, а той заговорив із нею по-фамільярному, як звик був раніш:

— Ну що, Євгенієчко, як справи? Знаєш, я тепер обідаю тут, навпроти твоєї крамниці. Чи не міг би я якось перед обідом заскочити до тебе?

На те Євгенія, холодно, як льодом:

— Якщо ви, пане Андерссон, шукаєте товариства, то ви звернулися не до тієї особи. Хочу вам це пояснити. До побачення.

Та й сержант, досвідчений у справах із жінками, теж, звісно, спробував щастя:

— Ого, пані Євгенія відкрила крамницю! Мушу сказати, це розумно, справді розумно. Я тепер живу на вулиці Кунґсґатан, у домівці унтер-офіцера Калліна. Якби ти там проходила, то завжди можеш заглянути до мене. Га, лялечко?

— Посоромтеся! — відрубала Євгенія. — Посоромтеся, чоловіче!

Одного дня до крамниці зайшов станційний писар, розглянувся й підсміхнувся:

— Еге ж, Єнні, годі повірити, що ти тут опинилася. З малярем-п’яницею — і раптом крамниця! Але ти знаєш, що в скруті завжди можеш покластися на мене. Правда ж?

— Якщо вам не подобається крамниця, — відповіла Євгенія, — то можете собі піти, куди захочете. А ми з Єранссоном самі даємо раду з нею. Так що все гаразд!

Всі спроби давніх знайомих підчепити Євгенію нічого не давали. Вона стояла на своєму й вважала, що Єранссон, який задля неї кинув пити, нарешті став чоловіком, із котрим можна жити в мирі та злагоді.

Та ось одного дня пролунало коротке слово й стало іскрою в її серці, ось це ім’я.

Еміль.

Та, що вимовила ім’я, зробила це не зі злосливости, а просто не подумавши. Була це жінка, що увійшла в крамницю подивитися на стрічку й дуже квапилася. Але слово зірвалося й зронилось, як ото падає іскра, якщо не згасне. Розгорялося, розпеклося до білого жару, зачепивши в розмові прив’яле серце Євгенії.

Еміль. Еміль Смітт. Колись удвох, він і вона, ходили зеленими схилами юности в Міському, Народному та в інших парках. Еміль був дужий та порядний. Коли поїхав до Америки, Євгенії сказали, що він посилає додому гроші старому Смітту. Потім кілька років про Еміля нічого не було чутно — тихо, як у могилі, а в старого справи йшли погано. Засохлий від клопотів і тверезости, тепер він був позаштатний сторож у церкві й кочегар у «Новому кінотеатрі». Зустрівшись із Євгенією на вулиці, він ані словом не обмовився, тільки усміхнувся. Одного дня, побачивши, що дідок іде повз крамницю, жінка не втрималася й відчинила навстіж двері.

— Чи правда, що Еміль має приїхати додому з Америки? — одразу ж, з мосту та у воду поспитала вона.

Стариган відкашлявся, відвернувся й сплюнув. Згорблений, виглядав жалюгідно. Тоді різко обернувся й глянув Євгенії у вічі.

— Еге ж, Єнні, він і справді подумав про батьківщину.

Невесело це прозвучало, але такий уже був Смітт. Зіщулившись, він подибав на непевних ногах.

У Євгенії лежав смуток на серці, було пізнати неспокій на лиці.

— Почуваюся дуже добре, це тільки від повітря час від часу стає мені недобре, — пояснювала вона відвідувачам. — А загалом самопочуття хороше.

Ті вважали, що загалом це звучить переконливо. Однак ніхто, навіть сама Євгенія, не знав, скільки в цьому правди. Еміль. Вночі думала про нього й могла це робити спокійно, бо була тепер така пані, що Єранссон, кажуть, став жити в іншому місці. «Ночуватимеш тут не раніше, ніж коли ми одружимося», — розсудила вона, і маляр, нині не тільки непитущий, але й високоморальний, охоче згодився. Тому-то Євгенія мешкала сама-одна у своїй крамничці й перебувала важкі ночі в пітьмі, де був Еміль. Виходив із темряви й докоряв: «Євгеніє, Єнні. Що ти наробила? Що гадаєш далі робити?»

Такі думки снувалися без кінця-краю, й Євгенія відповідала пітьмі:

— А що маю робити? Я така, яка вже є, любий Емілю, й ніколи не була янголицею!

По правді сказати, жінка також побоювалася Емілевих