Читати книгу - "Потапов, до дошки!"

на сіні.— Льонько з досадою махнув рукою.

Після цих слів у Женьки сяйнула думка. Не даремно він був майстром різних витівок. Жодна людина в класі не прочитала стільки книжок.

— Як же я відразу про це не подумав! Собака — це саме те, що потрібно! — вигукнув він і кинувся до книжкової полиці.

— Навіщо? — з недовірою запитав Льонько. З тих пір як його в дитинстві покусав собака, він намагався триматися подалі від чотириногих друзів.

— Зараз довідаєшся. Нам потрібна собака Баскервілей! Ось послухай!

Женька дістав з полиці томик Конан Дойля і, знайшовши потрібне місце, почав читати лиховісним голосом:

— Це був собака величезний, чорний, як смола. Але такого ще ніхто з нас, смертних, не бачив. З його розкритої пащі виривалося полум'я, очі метали іскри, по морді й зашийку переливався мерехтливий вогонь. У жодному мозку не могло виникнути марево страшніше, огидніше, аніж ця пекельна істота, що вискочила на нас із туману.

У процесі того, як Женька читав, Льонька все більше охоплювали сумніви, що собака Баскервілей — це саме те, чого йому в житті не вистачає.

Коли Женька замовк, Льонько спідлоба витріщився на нього й тужно вимовив:

— Ти що, знущаєшся? У мене й так горе, а ти ще тут зі своїм собакою.

— Та ти тільки подумай! Від такого собаки математичка не те що у відпустку — вона, може, взагалі з нашого будинку з радістю втече.

Льонько подумав, що від такого собаки він би й сам з радістю втік. Тим часом Женька дав волю своїй фантазії:

— Уяви: ніч, темрява хоч в око стрель, туман. Світлана виходить з будинку…

— Скажеш таке, — перебив його Льонько. — Навіщо вона вночі в туман з будинку піде?

— Ну добре, нехай без туману, — погодився Женька. І продовжив: — Ніч. Темрява…

— Ні, зараз темніє пізно, — статечно заперечив Льонько.

— Знаєш що, тобі не догодиш. Чи мені щодня задачки розв'язувати? Для нього ж стараюся, зі шкіри геть лізу, а він ще на зло перебиває,— розходився Женька.

Льонько винувато зітхнув:

— Добре, не сердься. Я ж як краще хочу.

— Наче я хочу як гірше, — підколов Женька. І примирливо додав: — Так і бути, останній раз попереджаю. Або ти мене слухаєш, або не перебивай. Знаходимо собаку…

— А без собаки ніяк не можна? — несміливо вставив Льонько.

— Без собаки не можна, — відрізав Женька.

Льонько зрозумів, що це питання вирішено.

Тим часом Женька змовницьки зашепотів:

— Я, Льонько, таке придумав! Математичка тебе не те що від літніх занять звільнить, вона тобі до кінця навчального року п'ятірочки буде ставити, та ще й дякуватиме при цьому.

Початок Женьчиної ідеї звучав інтригуюче. Льонько відкрив вуха, як міг, а Женька продовжував:

— Виходить математичка ввечері з будинку, а на неї — чудовисько. По зашийку вогонь. З пащі полум'я. Клики — ого-го-го! Вона — лементувати. І тут… — Женька витримав належну паузу й урочисто мовив: —…з'являєшся ти!

— Хто?! Я?! — запитав Льонько з непідробним здивуванням.

— Ну так, наче ти випадково у дворі прогулюєшся.

— Не хочу я ніде випадково прогулюватися, і взагалі, чому я?

— Тому що вона тобі літні канікули псує, а не мені,— заявив Женька.

— Та добре, я її вже пробачив, — великодушно сказав Льонько.

Женька оцінно подивився на друга й мовив:

— Ти, Льонько, шляхетний.

Льонько не заперечував, а Женька продовжував:

— Математичка ще пробачення просити буде, що до тебе із задачками чіплялася, коли ти її від собаки врятуєш.

Варто було Льонькові уявити, як він рятує Світлану Вікторівну від собаки Баскервілей, як приплив шляхетності змінився в нього нападом скромності.

— Ніякий я не шляхетний, — сумирно сказав він.

— Молодець! По-справжньому шляхетна людина сама себе хвалити не буде, — поплескав його по плечу Женька.

Бути шляхетним Льонькові було б набагато легше, якби не собака, і він схопився за останню соломинку.

— А де ми баскервіля візьмемо? Це, мабуть, порода рідкісна.