Читати книгу - "Етюд із метеликом"

так і величала. І поговорити любила Валя, і навіть пиріжки приносила, а інколи й шкалика могла разом із ним перехилити. Багато пережила, перестраждала багато, от і розуміла його. Поїхала стара поштарка до міста внуків доглядати. А в цього цибатого дівчиниська — ніякої поваги до людини мистецтва. Ніякогісінької! Ех, не та закваска в молодого покоління, виховання не те. Та й авторитети в них тепер зовсім інші.

— Сплю. Авжеж, сплю. І оце мені якраз сниться, що у вікно стукає синиця, — сердито видихує він навпроти морозяного потоку.

— Я думала, ви-те не почуєте, як у двері… Думала, крепко спите, бо ж учора до самеї ночі…

— То ти, значить, теж у генделику до самої ночі сиділа, якщо мене бачила… Чи, може, під вікном підглядала?

— Таке видумаєте! То дядько Василь… Каже, певно, Артист іще спить, бо вчора в «Трьох дубах» довго… грав. А ще каже: усі артисти — як сови, уночі гуляють, удень спочивають.

— Багато він знає, твій дядько Василь. То що там скапустилося, що ти аж із другого кінця села сюди о цій порі прийшла? Пошту ж тільки під обід із міста доставляють. Може, телеграма? Телефонували мені перед Новим роком з обласного театру, казали, Шекспіра хочуть ставити. «Отелло». Читала «Отелло»? Авжеж, мусіла читати, якщо вчитися далі хочеш. А я колись у своєму театрі ставив цю виставу. І Мавра сам грав. Люблю Шекспіра. Обіцяли запросити, поки що за договором.

— Що, зновика?

Дівчина хіхікає. Ну й справді артист! Погорілого театру! Перед Новим роком йому телефонували, запросити обіцяли… Та вона ще від самого літа, відколи поштарює в селі, чує про ту обіцянку-цяцянку.

— Посланіє вам на пошті.

— А чого ж не принесла? Таке велике те посланіє, що підняти не могла?

— Я вчора надвечір приносила, так ви ж у «Трьох дубах»… заблудили. А сьогодні я вихідна. Іду від дядька Василя, думаю, скажу. Може ж, у вас і на хліб не зосталося, то підете на пошту й отримаєте. Але якщо вам не горить, то не йдіть — я завтра після обіду принесу.

Не горить… От повітруля цибата! Можна подумати, що її язикатий дядько Василь уже не виплескав, як Артист учора перед компанією «Очі чорні» співав, а потім Калитку зображав. «Чия земля? — Калитчина!»… Семен Бахурів, що вже не менше Калитки наскупляв тієї земельки в селі, мало не просльозився. «Що то талант!» — сказав і поклав двадцятку. Але й два­дцятка, і десятка, й одногривеники — усе, що заробив за свої виступи, у шкалику й утопилося.

«Може, у вас і на хліб не зосталося»… Сердешна яка! Зосталося чи не зосталося, а за тим посланієм він не піде. Не піде — і все. Хай повертаються ті гроші туди, звідки прийшли. І хай той містер Ікс заткне їх собі в… Ну, куди хоче. Ті посланія вже все село на вуха поставили. Підслухав тут недавно, як молодиці теревенили. «Ви-те не знаєте, кумо, хто це нашому Артістові сістєматіческі переводи присилає?» — «Не знаю. А ви-те, кумо, не відаєте, звідки?» — «Відаю тіко, що не з України. Бо ж казала руда Зінка, що по міжнародній пошті, і не в гривнях, а в євриках. Ні адресу нема, ні фамілії. А сотка щомісяця — як штик». — «Євриками, кажете? Мо’, він развєдчик який німецький чи англійський?» — «Артіст — развєдчик? А клуб наш, значить, — засекречений об’єкт. То ж то він стоїть на замку стіко літ, щоб ніхто не знав, що в ньому сховано».

Хіхоньки та смішечки їм. Як це ще приватного нишпорку не найняли, щоб роздобув і в село доставив фото отого підпільного відправника грошей із «таємного розвідувального центру». Та щоб в анфас і профіль. Йому теж хотілося б глянути на те фото. А ще б краще — зустрітися віч-на-віч і сказати: «Хіба я тебе просив? У мене, знаєш, і своїх що „мазепі­вок“, що „франклінів“, що євриків — хоч греблю гати». От цього разу він не піде на пошту за переказом, і хай той містер Ікс так і подумає. Або ні — хай краще подумає, що він помер. От помер собі несподівано раб Божий Левко Терен, так і не доживши кілька років до законної пенсії, і тепер йому ніякі гроші не потрібні.

Уявив, як отой хтось, що вже півроку надсилає йому свої «тайні посланія», здивується, коли йому повернуть гроші з позначкою «Адресат вибув». А може, не тільки здивується. Хм… А що ж іще? Злякається? Засумує? Заплаче? Заридає? Він зупинився, хитро усміхнувся сам до себе (ач, як перехитрив містера Ікса!) і тільки тепер помітив, що вже підходить до пошти. Тю! Поки голова думала, ноги своє робили. Та коли ж це він устиг?! Ну й біс із ним. Оце ще раз візьме — і все, баста, фініта ля комедія. Чорт батька знає, хто це так таємно спонсорує його. І головне — за що? Нікому ж нібито й не дарував і в борг не давав. А як потім доведеться розплачуватися? Кажуть же, що безплатним буває тільки сир у мишоловці.

Потім… Коли ще те потім… Чи буде воно, оте потім? А жити ж якось треба вже й тепер. Зараз от розбагатіє на ще одне «посланіє», зайде до крамниці, купить хліба, печива, чаю, оселедчика, ні, краще хамси, бо оселедці дорогі — ніби то не океанські івасі, а справжня золота рибка в маринаді. Ну і, ясна річ, — пляшчину. Раз уже «вороні Бог послав шматочок сиру», то й до сиру можна…

Воно б не зайве й вугілля чи брикету прикупити — поки працював у клубі, то сільрада забезпечувала, а тепер ні роботи, ні палива. Але можна буде на вирубці заробити трохи сухої деревини — скоро мороз попустить, і бригада піде до лісу. Тепло від дров хутчіше вивітрюється з хати, але він любить, як вони горять і як, згоряючи, пахнуть. Тоді флейта сама проситься до губ. Заплющиш очі, дмухнеш у неї — і душа аж на покуть злітає. Всідається там біля образа святої Марії з дитятком на руках і слухає, як він грає. Від вугілля ж, а тим більш від брикету — тяжкий дух. Краще вже холод, ніж він. Отож можна й не купувати — навіщо гроші марно тратити?

Щойно причинив двері пошти, а руда начальниця цибатої повітрулі ніби тільки його й виглядала.

— Заповнюйте, Івановичу, бланк і хутчіше до Петюні, ой-ой, звиняйте, до Петра Антоновича, сільського голови тобто. Діло він до вас якесь екстрене має. Я вже вам на мобілку сто разів телефонувала, але все — як у залізну рейку. Відключена вона у вас? Чи розрядилася? Чи, може, чого доброго, обміняли її по бартеру на… Ну, не важливо. Як братимете — сто євро чи як завше, у гривні перевести?

— А що мені в селі з чужою валютою робити?

— І правильно! Нате вам ваш еквівалент гривнями й не забудьте зайти до голови. Чуєте? Не забудьте!

Двері до голови — поряд, у цьому ж приміщенні, але через штахетний парканчик, що розділяє територію сільради й пошти. Левко задумався: заходити чи ні? Що доброго йому може запропонувати Петюня Пех? Повернутися до клубу? Так «вогнище культури» як згасло сім років тому, так і стоїть дубом. Хоча ні, не зовсім так. Тепер у ньому два вікна вийнято з рамами та старими дошками забито, стіни облуплені, перед дверима — снігова кучугура, а з димаря — ані цівочки диму. А всередині… Падку мій, падку! Ще рік-два отак померзне будинок та й розсиплеться на порохно.