Читати книгу - "Гордівниця Злата"

скинула всіх оком і холодно промовила:

— Це правда, що я — людина?

— Хто тобі сказав таку нісенітницю? — запитав Багатоліт.

— Віщунка з Лисячої Нори.

— То ця стара шахрайка знову взялася за свої витівки! Ніяк не хоче жити мирно. Вічно пхає свого носа, куди не слід! — навперебій загомоніли гноми. Коли всі замовкли, Багатоліт сказав:

— Ця зла чаклунка хоче посіяти між нами чвари. Невже ти віриш їй, а не нам, твоїм друзям?

Слова старого гнома звучали так щиро, що Злата засумнівалась у правдивості пророцтв Віщунки. Уже без колишнього запалу дівчина додала:

— Чому я не така, як усі? Я хочу зняти з голови обруч.

Кімнатою прокотився гомін.

— Це неможливо! — захитали головами гноми.

— Чому? — Злата вперто тупнула ногою. Її насторожила поведінка гномів, і вона вирішила дізнатися правду.

За всіх відповів Багатоліт:

— Ти — наша королева й народжена з короною. Цей обруч — частина тебе. Його не можна зняти, як не можна зняти голову.

— Хіба це можливо? — засумнівалась дівчина.

— Звичайно. Подивися на бджіл. Їхня королева також відрізняється від інших. Хіба ми не ставимося до тебе як до королеви, не виконуємо кожну твою забаганку?

Злата на мить замислилась, а потім лукаво посміхнулась:

— Що ж, у такому разі, я хочу подивитися на діамантову штольню.

— Королева бджіл не літає по квітах, збираючи нектар. А королева гномів не спускається у підземелля. У кожного своє призначення. Ти повинна дарувати красу та мир. І надалі не слухай злостивих відьом.

Дні минали. На перший погляд, життя Злати не змінилося. Усе було як раніше, але коли-не-коли, а згадка про дивну стару ятрила прекрасну золотоволоску.

Якось одного разу красуня зайшла до майстерні гномів помилуватися їхньою роботою. На столі лежало кілька чудових коштовних каменів. Темно-червоний рубін був подібний до застиглої краплі гранатового соку; перлина відливала місячним сяйвом, а блакитна бірюза синіла, наче закам’янілий шматочок морської хвилі.

— Вони прекрасні! — захоплено промовила Злата й з полегшенням посміхнулась. — Я не бачу в них іншої цінності, крім їхньої неживої краси.

— Зовсім не неживої. Воно живе! — заперечив дівчині гном Золотник. — Кожен камінь має свій характер і свою долю. Ось, наприклад, бірюза. Вона увібрала в себе блакить неба й моря, але може потьмяніти й померти, якщо потрапить до рук того, хто скоїв у своєму житті недобре діяння.

Злата покрутила в руках камінчик, укритий золотими прожилками, і раптом їй видалося, що він почав змінювати колір і тьмяніти. Дівчина похапцем поклала камінь на стіл.

— Що ж, наступного разу ти розповіси мені про інші самоцвіти, — як можна недбаліше кинула вона і, намагаючись не виказати хвилювання, яке охопило її, залишила майстерню.

Злата йшла вулицями міста, збентежено перебираючи в пам’яті всі події свого життя.

«Невже я зробила щось недобре? Але що? Коли? Не пам’ятаю. Нічого не пам’ятаю», — у відчаї думала дівчина.

Тепер вона була впевнена, що гноми приховують від неї якусь таємницю. Злата замислила будь що знову зустрітися зі старою Віщункою.

Розділ 21
Лисяча Нора

Гноми почали уважніше наглядати за Златою, і їй ніяк не щастило залишитися на самоті, щоб навідатися до Віщунки. Вона з нетерпінням чекала дня, коли всі гноми знову підуть до діамантової штольні. І ось, коли місто спорожніло, Злата зібралася бігти до Лисячої Нори, але помітила, що на порозі хати на неї чекає Чепурун. Таке переслідування не на жарт розлютило горду красуню.

— То ви так зі мною! Ну що ж, вам все одно мене не зупинити! — сказала вона і, не довго думаючи, вилізла через віконце, залишивши Чепуруна чекати біля моря погоди.

Злата не відразу знайшла між скель вузький лаз, який вів до печери. Зазирнувши у темну розщелину, вона мимоволі зіщулилась. Сонячні промені не пробивались до цього пристанища мороку. З печери віяло холодом.

— Пані Віщунко! — покликала Злата стару чаклунку, сподіваючись, що та почує її та вийде на поклик. Не одержавши відповіді, дівчина зрозуміла, що їй доведеться зайти, і обережно ступила в темний коридор. Після денного світла вона майже нічого не бачила й намагалася намацати дорогу руками.

Раптом їй здалося, що у неї під ногами щось ворушиться. Придивившись, вона зойкнула й із жахом притулилася до стіни. На підлозі кублилася ціла зграя мишей. Маленькій дівчині вони здавалися величезними, як пацюки. Одна миша вчепилася за спідницю й почала дертися вгору. Злата запищала й гидливо струсила мишу на підлогу.

Дівчина кинулася до виходу, але назустріч їй, загороджуючи дорогу, піднялася вересклива хмара кажанів. Злата з жахом затулила обличчя руками. Кажани кружляли у неї над головою, ніби